Київ — New York

В очікуванні світанку я дивилася на фіранку, яка злітала від раптових поривів вітру, а потім вириваючись з обіймів повітряного потоку, притискалася до підвіконня, ховаючи за собою місто, яке вже прокидалося. Десь там, за дахами будинків, вирушав на відпочинок місяць, щоби повернутися наступного вечора, прино-сячи з собою ще одну ніч. Ніч, яку я крала у свого життя й дарувала Джастіну. Ні на що не сподіваючись і ні про що не шкодуючи. Просто щоби відчути, як зовсім поруч, під моєю долонею б’ється його серце.

Ми сіли в машину ще до світанку. Борючись зі сном, я накрила долонею його руку, що лежала на важелі перемикання передач. Потужний двигун, заглушаючи своїм ревом шепіт вулиць, відвозив нас іще далі від мого звичайного життя. І я насолоджувалася цією втечею.

Я думала про те, що немає нічого кращого, ніж їхати в машині з коханою людиною по незнайомих місцях, коли ідеально рівна темно-сіра смуга асфальту веде нас далі від буденності, ближче до мрії.

— Тобі подобається ця музика, Алісо? — Він додав звук і знову поклав свою долоню під мою.

Яохвїїв надривно співали про те, що потрібно слухати своє серце, коли не залишається нічого іншого. Було складно повірити, що Джастін слухає таку музику. Він був занадто молодий для неї.

— Мені подобається все, що відбувається зараз, — всміхнулася я.

«Послухай своє серце перед тим, як ти скажеш йому: «Прощавай...»

— Знаєш, мій батько був далекобійником. Він часто брав мене з собою в поїздки. — Джастін знову підкрутив коліщатко приймача, цього разу збавляючи гучність. — Уяви: я, зовсім маленький, сидів із ним у кабіні величезної вантажівки. І він завжди вмикав цей диск. А коли ми зупинялися на заправках, я дивився з вікна кабіни на випадкових перехожих і був страшенно гордий собою і ситуацією. — Він розсміявся.

— А мій тато працював лікарем. — Коли я раптом зрозуміла, що почала говорити про батьків, зупинятися було вже запізно. — Мені рідко дозволяли приходити до нього у відділення. Там завжди було прохолодно, тихо й дуже світло. У повітрі висів густий запах ліків, яким були наскрізь просякнуті світло-блакитні стіни. По кутках у дерев’яних діжках стояли кімнатні квіти, дешеві репродукції відомих художників висіли на стінах у химерних бронзових рамах. Тато в білому халаті ходив коридорами з купою паперів у руках, постійно роблячи якісь нотатки. Його не можна було відволікати від роботи. Коли мені таки доводилося бувати в лікарні, то, побачивши його в кінці коридору, я бігла назустріч, розбиваючи лікарняну тишу гулом своїх кроків і дитячим сміхом. Він хапав мене в обійми та строго казав: «Алісо, тут не можна галасувати!». Але його очі всміхалися. Слідом за мною входила мама, вона забирала мене на руки зі словами: «Ми ненадовго, рідний. Проходили повз, і Аліса мене затягла. Ти ж знаєш, що її неможливо зупинити!». Тато відповідав, що завжди радий нам. І простодушна медсестра з приймальної з його дозволу простягала мені шоколадку. А потім тато проводжав нас до лікарняних воріт і цілував мене у лоб, а маму в щоку.