Київ — New York

— Це була автокатастрофа. Водій фури не впорався з керуванням, його винесло на зустрічну смугу, і він розчавив їхню машину.

На очі набігли сльози. Джастін зупинився біля узбіччя й міцно притиснув мене до грудей.

— Вибач, я не знав. Не говори, якщо не хочеш.

— Усе гаразд.

— Коли це сталося?

— Мені було сімнадцять. Як то кажуть, важкий вік. Я постійно сперечалася з ними. Того дня ми збиралися на дачу, але я розсердилася, зараз навіть не згадаю, через що. І залишилася. Ми посварилися, коли їх не стало. Розумієш, що це означає? Іноді я звинувачую себе в тому, що трапилося. Може, якби тато не був засмучений через ранковий скандал, то уважніше стежив би за дорогою.

— Алісо! — Джастін взяв моє обличчя в долоні й пильно подивився в очі. — Ти ні в чому не винна. Це безглуздий збіг обставин. Я впевнений, що твої батьки раді, що у вас трапилася ця безглузда сварка. Тому що це змусило тебе залишитися й утримало на землі. І тепер ти пишеш чудові картини, які тішать людей. Ти допомагаєш хворим дітям. Ти змінюєш на краще все, до чого торкаєшся.

В очах защипало, і я відчула, як велика сльозинка покотилася по моїй щоці, залишаючи неприємний холодний слід. Він піймав її губами. Ми довго сиділи мовчки. Його долоня лежала на моєму коліні. Коли ми рушили, він запитав:

— А мама? Чим займалася твоя мама?

— Мною. — З кожним спогадом легшало, наче я наводила лад на полицях комори, куди вже давно ніхто не заглядав, і, здмухуючи пил, діставала звідти рідні серцю речі. — З мамою ми малювали. Розкладали на підлозі величезні аркуші паперу й малювали. Це вона навчила мене любити живопис. А ще вона пекла пироги, найсмачніші на світі. І від неї завжди пахло ваніллю.

— А ти знаєш, чим пахне від тебе? — Він скоса поглядав у мій бік.

— Від мене? — Такого питання я не очікувала.

Він кивнув. Я стенула плечима.

— Від тебе пахне дощем.

— Це погано? — Я задумалася.

— Моя дурненька! — Він погладив моє волосся. — Це найприємніший з усіх запахів, які я знаю.

Якийсь час ми їхали мовчки.

Поруч із Джастіном мені завжди було легко. І я завжди ставала з ним іншою. Наче й справді проживала якесь чуже, раніше незнайоме мені життя. І маю визнати, що в цьому житті я була молодшою та щасливішою. Тому, напевно, вразливішою для навколишнього світу. Я сміялася й цілувала його на очах у сотень перехожих. Я дихала його присутністю й починала задихатися, варто мені було втратити його з поля зору. У тому житті я, переступивши через свої принципи, жила для самої себе. І мені ставало трохи сумно, коли замислювалася: а що, як саме це і є справжня Аліса? Цій Алісі відводилося дуже мало часу. Я знала, відчувала до болю в грудях: коли мене вже не буде, Джастін не згадуватиме про мене з усмішкою. Я пройду крізь його життя, залишаючи біль і нерозуміння. І тоді йому здаватиметься, що я руйную все, чого торкаюся.