П'ята Саллі

– І як, усміхнулася?

— Спочатку так. Якось у мене була просто переможна смуга, що протривала приблизно три тижні, і всі думали, що я найбільший збирач пожертв у всьому русі.

— А коли програвав?

— Я страждав муками проклятих, але мусив продовжувати грати, щоб дати колесу фортуни повернутися знову в мій бік.

— Але потім ти зірвав куш?

— Найкраще, що зі мною відбулося в моєму житті, було те, як Еліот дозволив мені інвестувати частину моїх виграшів у «Шлях із жовтої цегли». Якби не це, я б усе втратив.

— А коли з’явився «Клуб анонімних азартних гравців»?

— Після того як я інвестував у ресторан, у мене почалася смуга програшів, що забрала в мене решту грошей, які я накопичував. Майже десять тисяч доларів. Я панікував. Були потрібні гроші, але в Еліота не було бабла, щоб викупити в мене мою частку ресторану. Тоді він і вмовив мене піти до клубу. І от уже півроку, як я не кидав кості чи грав у карти на гроші, чи ставив власні гроші на коня або собаку.

Я поклала руку йому на плече, бо мені його стало дуже шкода. Я могла уявити, через що він пройшов, і відчувала ті страждання, через які він торував у боротьбі з такою психічною хворобою.

— А як щодо цього місця? — спитала я, коли він повернув на приватний резервний паркінг. — Хіба воно не спокушає?

— Тут по-іншому, — сказав Тодд. — Я не граю. Тут крутяться не мої гроші.

Він побачив недовіру в моїх очах і засміявся.

— За кілька хвилин сама побачиш.

Замість звичайного входу для учасників чи на трибуни, ми зайшли через спеціальний. Охоронець кивнув нам і торкнувся свого кашкета, віддаючи честь:

— Добривечір, містере Крамер.

Літній чорношкірий чоловік, який керував приватним ліфтом, кивнув, коли ми пройшли повз нього. В руці він тримав позначений примірник «Збірної програми перегонів».

— Добривечір, містере Крамер, — сказав він, проводячи нас поглядом. — Як вам Принц Індії у першому заїзді?

— Минулого разу він взагалі ніяких грошей не виграв, Джейсоне.

— Еге, — сказав Джейсон, чухаючи голову тупим кінцем олівця, яким заповнював форми. — Але того разу доріжка була геть в болоті. Сьогодні сухо. Я думаю поставити на нього двійку. Чув від однієї жінки, яка прибирає в кімнатах жокеїв, той наїзник сказав їй, що збирається виграти перегони.

— Джейсоне, ти вже тут досить довго працюєш, щоб самому краще знати, що до чого.

— Еге ж, я зазвичай взагалі уваги на ті поради не звертаю, та сьогодні все одно цілий ранок про того коня думаю. Мені снився цей Принц Індії, який на день народження отримав стільки ж золота, скільки важить сам. Я подумав, що то, мабуть, не просто збіг.

— То твої два долари, Джейсоне. Думаю, немає різниці, як їх витрачати.

— Раніше ви зі мною не так розмовляли, містере Крамер.

— Джейсоне, ти ж знаєш, я побував на самому дні. Вибиратися звідти — то довжелезний та марудний шлях, і не думаю, що в мене ще будуть шанси.

Джейсон усміхнувся.

— Ну, так глибоко, як ви, я не пірнав, містере Крамер. Лише час від часу ставлю свою двійку просто для розваги.

— Продовжуй в тому ж дусі, і тобі не знадобиться «Клуб анонімних азартних гравців». Просто для розваги.