Я обслуговував англійського короля

ити на світі, я взяв таксі, таксист запитав, куди я хочу їхати, і я сказав, щоб він завіз мене до лісу, мовляв, хочу подихати свіжим повітрям… і так ми поїхали, все поступово блякло позаду мене, і передовсім вогні, сила-силенна вогнів, потім там і сям ліхтарі, і потім уже нічого, все позаду, лише на закруті машина ще раз висвітлила мені Прагу і ми зупинилися біля справжнього лісу… я заплатив, він поглянув на мій орден з блакитною стрічкою і сказав, що не дивується, що я такий засмучений, він це розуміє, багато метрдотелів просили відвезти їх до Стромовки чи абикуди, де можна пройтися… я засміявся і сказав, що йду не пройтися… а напевно, повішуся. Але таксист не повірив і засміявся: на чому? А в мене й справді нічого не було, я сказав: «На хустинці», таксист вийшов з машини, відчинив багажник, попорпався там і потім при світлі фар, сміючись та підморгуючи, простяг мотузку, таку линву, і скрутив з неї петлю, і, сміючись, радив, як правильно повіситись… а потім опустив віконце і побажав мені багато щастя у процесі вішання, і поїхав, і ще моргнув фарами на прощання, і, перш ніж заїхати за лісок, посигналив… я пішов лісовою стежкою, потім сів на лавку, і коли знову все обдумав, і головне, коли зробив висновок, що пан Скржіванек мене більше не любить… я сказав собі, що жити на світі далі неможливо, бо якби то була дівчина, то не біда, бо не в одне віконце світить сонце, але ж то пан метрдотель, який обслуговував англійського короля і який думає, ніби я здатний вкрасти ложечку, яка таки пропала, але ж її міг украсти і хтось інший, це не вкладалося мені в голові… і я відчував у пальцях цю мотузку, була така темінь, що мені довелося намацувати дорогу, і я наштовхувався руками на дерева, але це були не дерева, а такі маленькі деревця, при світлі зірок я побачив, що йду серед зовсім маленьких ялинок, по якомусь розсаднику, а відтак я попав до лісу, але тут знову були самі берези, високі берези, і я мусив би мати драбину, щоб залізти на якусь гілку… лише потім я зрозумів, що все це було не просто так, і ось я потрапив у справжній ліс, сосновий, і гілки росли дуже низько, вони стирчали так, що мені доводилося пролізати під ними рачки… так я й ліз навкарачки, а орден дзенькав по підборіддю, і бив мене в лице, і ще сильніше нагадував про золоту ложечку, яка загубилася в готелі, потім я зупинився і, стоячи рачки, знову все прокрутив у голові, і знову натрапив на те болюче місце у мозку, яке не міг втамувати, пан Скржіванек більше мене не любить, не буде більше мене виховувати, ми більше не будемо закладатися, якої національності відвідувач, котрий щойно увійшов, і що він повинен або не повинен замовити, і я так завив, достоту, як той старший радник Конопасек, коли з’їв кілька порцій розкішного фаршированого верблюда… тоді я й вирішив, що повішуся, і коли вклякнув, щось торкнулося моєї голови, з хвилину я так і стояв навколішки, потім підняв руки і намацав черевики, шпіци двох черевиків, помацав трохи вище і намацав дві щиколотки і шкарпетки на холодних литках… я піднявся і тицьнувся носом просто в пояс якогось повішеника, і так злякався, що побіг, продираючись крізь гострі старі гілки, подряпав обличчя і здер шкіру з вух, але продерся аж на стежку, а там уже повалився і з мотузкою в руці знепритомнів… Розбудило мене світло і людські голоси… і коли я розплющив очі, то побачив, ні, не побачив, а здогадався, що лежу на руках у пана Скржіванека, він мене гладить, а я водно повторюю: там, там; і ось там вони знайшли того вішальника, який врятував мені життя, бо інакше б там повісився я, побіля нього, або неподалік, і пан метрдотель гладив мене по волоссю і витирав кров… А я плакав і кричав: та золота ложечка! І пан метрдотель прошепотів: не бійся, знайшлася… і я запитую: де? І він тихо сказав: не стікала вода з раковини, її розкрутили, і ложечка знайшлася в коліні стоку… вибач мені… все знову буде добре, як і раніше… я кажу: але як ви дізналися, де я… і він сказав, що це таксист, який, усе розміркувавши, повернувся до готелю і запитав офіціянтів, хто з них міг би хотіти повіситися? і саме в ту мить сантехнік приніс золоту ложечку… і метрдотель, який обслуговував англійського короля, миттєво здогадався, що це я, і вони зараз же кинулися за мною… І вийшло так, що я знову почувався в готелі «Париж», як у Бога за пазухою, пан Скржіванек навіть довірив мені ключі від винних льохів, від лікерів і коньяків, наче б хотів усе, що сталося з тою золотою ложечкою, виправити. Але шеф так ніколи й не пробачив мені, що я отримав орден і стрічку через груди, і так на мене дивився, ніби мене немає, ніби я порожнє місце, а я заробляв уже такі гроші, що встеляв ними всю підлогу, щотри місяці я відносив до ощадної каси цілу підлогу, встелену стокронками, бо я вирішив, що з мене буде мільйонер і я до всіх дорівняюсь, потім куплю або орендую маленький готель, таку маленьку голуб’ярню десь у Чеському Раю, одружуся, візьму багату наречену, і якщо свої й жінчині гроші зберу докупи, то мене поважатимуть, як і всіх інших власників готелів, і якщо мене й не визнаватимуть як людину, їм доведеться визнати мене як мільйонера, власника готелю й нерухомості, вони просто будуть змушені поважати мене… Але зі мною знову сталася халепа, мене втретє призвали на військову службу, і втретє я не став солдатом через свій малий зріст, і хоч я й намагався підкупити панів військових, вони однаково мене до війська не взяли. У готелі всі сміялися, і сам пан Брандейс, розпитавши, знову висміяв мене, що я такий коротун, і я знав, що буду коротуном до смерті, бо вже не виросту, хіба тільки таким робом, що буду носити подвійні підошви і задирати голову, то була єдина моя надія, що мені шия витягнеться, якщо я носитиму високий кавчуковий комірець. Ось так і вийшло, що я став ходити на уроки німецької, почав дивитися німецькі фільми, читати німецькі газети і ніскільки не дивувався, що тепер по празьких вулицях ходять студенти в білих панчохах і зелених куртках та що в готелі я майже єдиний, хто обслуговує німецьких гостей, усі наші офіціянти поводилися з німецькими відвідувачами так, ніби не розуміли німецької, і сам пан Скржіванек говорив з німцями лише по-англійськи, або по-французьки, або по-чеському, і ось одного дня в кінотеатрі я став на черевичок якійсь жінці, вона заговорила по-німецьки, я німецькою вибачився, потім провів цю гарно зодягнену жінку, і ось, аби віддячити їй за те, що вона говорить зі мною по-німецьки, я сказав, це жахливо, що витворяють чехи з нещасними німецькими студентами, що я на власні очі бачив, як на Національному проспекті у них зривали з ніг білі панчохи і стягли з двох німецьких студентів брунатні сорочки. І вона сказала, що я все правильно розумію, що Прага — давня імперська територія і право німців ходити по ній і одягатися за своїм звичаєм невід’ємне, і якщо зараз увесь світ до такого неподобства байдужий, то настане час, настане день, коли фюрер це так не залишить, він прийде і звільнить всіх німців від Шумави до самих Карпат і… лише тепер, коли вона це сказала, я помітив, що дивлюся їй в очі, що я не мушу дивитися на неї знизу вгору, як на інших жінок, мені ніколи з тим не таланило, бо всі жінки, які крутилися коло мене, були вищі за мене, між жінками вони, звичайно, теж були велетками, завжди, коли ми стояли поруч, я дивився їм на шию або на груди, і я побачив, що вона така ж маленька, як і я, що в неї блищать зелені очі, що вона така сама веснянкувата, як і я, але ці руді веснянки дуже гарно поєднувалися з зеленими очима, і я побачив, що вона красива і дивиться на мене якось особливо, на мені знову була та незвичайна біла краватка з блакитними цятками, але вона дивилася на моє волосся, світле, як солома, і на такі телячі очі, блакитні очі, вона потім сказала мені, що німці з рейху так мріють про слов’янську кров, так мріють про ці рівнини і слов’янську натуру, вже тисячу років добром чи лихом німці прагнуть пошлюбити цю кров, і звірилася мені, що багацько прусських аристократів мають у своїх жилах слов’янську кров і слов’янська кров робить цих аристократів в очах інших аристократів шляхетнішими, я погоджувався і дивувався, як вона розуміє мою німецьку, бо я не просто випитував гостя, що він замовить на вечерю або на обід, я повинен був розмовляти з цією панночкою, якій наступив на чорний черевичок, і я говорив трохи по-німецьки і багато по-чеськи, але увесь час у цій німецькій атмосфері мені здавалося, ніби я говорю по-німецьки… Так я дізнався, що панночку звуть Ліза, що вона з Хеба, працює там учителькою фізкультури, що вона чемпіон району з плавання, і панночка Ліза розкрила пальто, і на грудях у неї був значок, «F» у колі, ніби якийсь чотирилисник, вона посміхалася і не зводила очей з мого волосся, я навіть стривожився, але вона мене підбадьорила, сказавши, що у мене найгарніше світле волосся на світі, і я навіть спітнів і тоді теж сказав їй, що я метрдотель у готелі «Париж», говорив і чекав чогось образливого, але вона поклала руку мені на рукав і, коли торкнулася мене, у неї так заблищали очі, що я злякався, але вона пояснила, що у її батька в Хебі ресторан «Біля міста Амстердама»… І ось ми домовилися, що підемо на фільм «Любов у три чверті такту», вона прийшла в тірольському капелюшку і в такій, що мені з дитинства подобалася, зеленій камізельці, власне, в сірій камізельці з зеленим комірцем, що був оздоблений вишитими дубовими гілочками, на вулиці падав сніг, було це напередодні Р