Я обслуговував англійського короля

Коли Хайле Селассіє вклонився й пішов, усі гості вклонилися теж, генерали обох армій обмінювалися орденами, декорували себе навзаєм, державні радники пришпилювали зірки збоку до фраків, а через груди широкі стрічки з зірками, які вони отримали від імператора, і мене, того найнезначнішого серед них, знічев’я узяли і відвели до імператорського канцлера, той потис мені руку і за зразкове обслуговування пришпилив, хоч за значенням і найменший, але за розміром найбільший, орден з блакитною стрічкою за заслуги перед троном ефіопського імператора, і тепер у мене на вилозі фрака теж був пришпилений орден з блакитною стрічкою через груди, я потупив очі, бо всі мені заздрили, і, як я помітив, найбільше за всіх метрдотель з готелю пана Шроубека, бо той орден мав би отримати саме він, і я, на його думку, мав би той орден віддати йому, бо йому лишалося кілька років до пенсії, і він лише такого моменту й чекав, адже з таким орденом він міг би відкрити готель де-небудь під Крконошами або в Чеському Раю, готель «Під орденом ефіопської імперії», але журналісти й репортери сфотографували мене і записали моє ім’я, так я й ходив з блакитною стрічкою, збираючи посуд і відносячи на кухню виделки, ножі й тарілки, роботи вистачило до самої ночі, і коли жінки під наглядом детективів, переодягнених на кухарів і офіціянтів, помили й витерли триста золотих наборів, і пан Скржіванек їх перерахував за допомогою метрдотеля з ресторації «У Шроубека», відтак їм довелося ще раз перераховувати, і потім ще перерахував маленькі кавові ложечки сам шеф, і коли долічив, зблід, однієї ложечки бракувало, він перерахував їх заново, потім вони радилися, і я бачив, як метрдотель пана Шроубека щось тихо говорив шефові, і потім вони дивилися на всіх нас, позичені офіціянти умивалися і йшли до службової зали, бо залишалося до дідька їжі, і тепер офіціянти, кухарі і сервірувальниці, всі зібралися якщо не доїсти, то хоча б спокійно покуштувати ті делікатеси, і, головне, всі дивилися на наших кухарів, які пробували і вгадували, на яких приправах приготовлена та або інша підлива і які рецепти застосувалися, щоб отримати таку розкішну страву, що навіть державний радник Конопасек, який був дегустатором страв у празькому Граді, так захоплювався і кричав… але я того всього не їв, я бачив, що шеф на мене вже не дивиться, що його вже не тішить цей мій нещасний орден і що метрдотель пана Шроубека тихо розмовляє з паном Скржіванеком, і несподівано я здогадався, про що вони говорять, про золоту ложечку, вони підозрюють, що цю ложечку вкрав я, налив я собі чарку коньяку, який виставили для нас, випив, налив ще одну і пішов до мого вчителя, до того, хто обслуговував англійського короля, чи він часом не гнівається на мене, бо так, по-правді, то я незаслужено отримав орден, його мав дістати метрдотель з ресторації «У Шроубека», або сам пан Скржіванек, або наш шеф, але ніхто мене не слухав, я бачив, що пан Скржіванек дивиться на мій метелик, і то так пронизливо дивиться, що я відчув — це той самий погляд, яким кілька днів тому він окинув краватку, ту білу з цятками, блакитними, як крапочки на крилах махаона, на ту краватку, яку я без дозволу узяв з шафи, куди складають речі й одяг, забуті гостями, і я прочитав в очах пана метрдотеля, що коли я без дозволу узяв краватку, то чому б я не міг узяти золотої ложечки, яку я останній відносив зі столу самого ефіопського імператора, а було це так, що я відніс її й поклав просто у раковину. І облила мене така ганьба, коли я ось так стояв з простягнутою чаркою, збираючись цокнутися з метрдотелем, який був для мене найбільшим і найвищим, навіть вищий за імператора чи президента, він теж підняв чарку, хвильку повагався, а я мав надію, що він цокнеться зі мною за цей мій нещасний орден, але він, який завжди все знав, тепер розгубився і цокнувся з метрдотелем пана Шроубека, таким застарим, як і він, а на мене навіть не глянув, і я відійшов з тією простягнутою чаркою і випив її, усе в мені спалахнуло, всього мене палило, я налив собі ще коньяку… і вибіг у чому був на вулицю, у ніч, позаду був мій колишній готель, бо я вже не хотів жити на світі, я взяв таксі, таксист запитав, куди я хочу їхати, і я сказав, щоб він завіз мене до лісу, мовляв, хочу подихати свіжим повітрям… і так ми поїхали, все поступово блякло позаду мене, і передовсім вогні, сила-силенна вогнів, потім там і сям ліхтарі, і потім уже нічого, все позаду, лише на закруті машина ще раз висвітлила мені Прагу і ми зупинилися біля справжнього лісу… я заплатив, він поглянув на мій орден з блакитною стрічкою і сказав, що не дивується, що я такий засмучений, він це розуміє, багато метрдотелів просили відвезти їх до Стромовки чи абикуди, де можна пройтися… я засміявся і сказав, що йду не пройтися… а напевно, повішуся. Але таксист не повірив і засміявся: на чому? А в мене й справді нічого не було, я сказав: «На хустинці», таксист вийшов з машини, відчинив багажник, попорпався там і потім при світлі фар, сміючись та підморгуючи, простяг мотузку, таку линву, і скрутив з неї петлю, і, сміючись, радив, як правильно повіситись… а потім опустив віконце і побажав мені багато щастя у процесі вішання, і поїхав, і ще моргнув фарами на прощання, і, перш ніж заїхати за лісок, посигналив… я пішов лісовою стежкою, потім сів на лавку, і коли знову все обдумав, і головне, коли зробив висновок, що пан Скржіванек мене більше не любить… я сказав собі, що жити на світі далі неможливо, бо якби то була дівчина, то не біда, бо не в одне віконце світить сонце, але ж то пан метрдотель, який обслуговував англійського короля і який думає, ніби я здатний вкрасти ложечку, яка таки пропала, але ж її міг украсти і хтось інший, це не вкладалося мені в голові… і я відчував у пальцях цю мотузку, була така темінь, що мені довелося намацувати дорогу, і я наштовхувався руками на дерева, але це були не дерева, а такі маленькі деревця, при світлі зірок я побачив, що йду серед зовсім маленьких ялинок, по якомусь розсаднику, а відтак я попав до лісу, але тут знову були самі берези, високі берези, і я мусив би мати драбину, щоб залізти на якусь гілку… лише потім я зрозумів, що все це було не просто так, і ось я потрапив у справжній ліс, сосновий, і гілки росли дуже низько, вони стирчали так, що мені доводилося пролізати під ними рачки… так я й ліз навкарачки, а орден дзенькав по підборіддю, і бив мене в лице, і ще сильніше нагадував про золоту ложечку, яка загубилася в готелі, потім я зупинився і, стоячи рачки, знову все прокрутив у голові, і знову натрапив на те болюче місце у мозку, яке не міг втамувати, пан Скржіванек більше мене не любить, не буде більше мене виховувати, ми більше не будемо закладатися, якої національності відвідувач, котрий щойно увійшов, і що він повинен або не повинен замовити, і я так завив, достоту, як той старший радник Конопасек, коли з’їв кілька порцій розкішного фаршированого верблюда… тоді я й вирішив, що повішуся, і коли вклякнув, щось торкнулося моєї голови, з хвилину я так і стояв навколішки, потім підняв руки і намацав черевики, шпіци двох черевиків, помацав трохи вище і намацав дві щиколотки і шкарпетки на холодних литках… я піднявся і тицьнувся носом просто в пояс якогось повішеника, і так злякався, що побіг, продираючись крізь гострі старі гілки, подряпав обличчя і здер шкіру з вух, але продерся аж на стежку, а там уже повалився і з мотузкою в руці знепритомнів… Розбудило мене світло і людські голоси… і коли я розплющив очі, то побачив, ні, не побачив, а здогадався, що лежу на руках у пана Скржіванека, він мене гладить, а я водно повторюю: там, там; і ось там вони знайшли того вішальника, який врятував мені життя, бо інакше б там повісився я, побіля нього, або неподалік, і пан метрдотель гладив мене по волоссю і витирав кров… А я плакав і кричав: та золота ложечка! І пан метрдотель прошепотів: не бійся, знайшлася… і я запитую: де? І він тихо сказав: не стікала вода з раковини, її розкрутили, і ложечка знайшлася в коліні стоку… вибач мені… все знову буде добре, як і раніше… я кажу: але як ви дізналися, де я… і він сказав, що це таксист, який, усе розміркувавши, повернувся до готелю і запитав офіціянтів, хто з них міг би хотіти повіситися? і саме в ту мить сантехнік приніс золоту ложечку… і метрдотель, який обслуговував англійського короля, миттєво здогадався, що це я, і вони зараз же кинулися за мною… І вийшло так, що я знову почувався в готелі «Париж», як у Бога за пазухою, пан Скржіванек навіть довірив мені ключі від винних льохів, від лікерів і коньяків, наче б хотів усе, що сталося з тою золотою ложечкою, виправити. Але шеф так ніколи й не пробачив мені, що я отримав орден і стрічку через груди, і так на мене дивився, ніби мене немає, ніби я порожнє місце, а я заробляв уже такі гроші, що встеляв ними всю підлогу, щотри місяці я відносив до ощадної каси цілу пі�