Острів злочинців
- Автор: Ненацкий Збигнев
- Серия: Пригоди самоходика #1
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Катерина Гловацька
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Острів злочинців». Краткое содержание книги:
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
– Вам здається, що це якась пастка?
– Не знаю, але раджу стерегтися. Про Барабаша він і справді, мабуть, багато знає, хоча сам і не належав до банди. Здавна живе по той бік річки, рибалить і, очевидно, багато чого бачив. Однак дивно, що цей похмурий і потайний чоловік раптом захотів розмовляти на таку тему з журналістом, ба навіть запросив журналіста в гості…
– А чи не поїхали б ви зі мною?
– Гаразд. Поїдемо спершу до мене, ви залишите на подвір'ї машину, а я перевезу вас човном на той берег.
– Човном? Я збираюся їхати до Скалбани на своїй машині.
Ганка нічого не відповіла, мабуть, гадала, що я жартую. А я повів машину до місця, де піщана дорога доходила до самого берега Вісли. Коли передні колеса машини були вже в воді, дівчина сказала:
– Ви збожеволіли. Краще я вийду, поки не пізно.
– Як хочете, – знизав я плечима.
Ганка подивилася на річку, що широко розлилася в цьому місці, тоді глянула на мене і знову на річку, на той берег. Вода в Віслі була каламутна, аж коричнева від намулу, а водне плесо поцятковане білими плямами шумовиння.
– Вода піднялася, – застерегла мене Ганка. – В горах уже три тижні йдуть дощі, зливи. Вранці по радіо передавали, що перша висока вода дійде сьогодні до Цехоцінка.
Ганка, певне, сподівалася, що по її словах я відмовлюся від свого божевільного задуму переїхати Віслу автомобілем. Та я ввімкнув лопаті турбіни, і «сам» поволі поплив.
– Ой, – заверещала Ганка, коли перед машини трохи глибше занурився в річку. Дівчина ладна була вискочити з машини і навіть схопилася за клямку. Та «сам» був уже за кілька метрів од берега і, кумедно бурмочучи: «пар-пар-пар», змагався з течією, яка силувалася його збороти. Я дозволив воді віднести машину на середину річки, тоді крутнув стерно і поставив «сама» передом до течії. Коли я збільшив швидкість, машина легко перемогла сильну течію Вісли.
– Вона чудова, – сказала Ганка про машину дядька Громилла.
Я милостиво кивнув головою. Ганчин комплімент був, на мою думку, цілком слушний.
Поволі підпливали ми до другого берега. Скраю тяглася широка смуга верболозу, а за нею здіймалася гребля, що захищала берег од повені.
– Де живе Скалбана?
– За греблею. Он бачите ту червону покрівлю? Оце там. Можна виїхати тут на пісок. Поставимо машину на березі і підемо через греблю до Скалбаниної садиби.
Так ми й зробили, – покинули «сама» на піщаному березі, а самі вилізли на греблю. За нею бігла дорога у вербах, а по той бік дороги виднілося невеличке село.
Скалбанина садиба притулилася край села. Це була маленька хатина на два вікна, певне, тільки одна кімната й кухня. На невеличкому подвір'ї стояла ще повітка, обіч неї – собача буда. На грубому ланцюгу, як скажений, шарпався й гавкав здоровенний пес.
На дверях будинку висів замок.
– Нема його вдома, – сказала Ганка.
Пес і далі шарпався з ланцюга й голосно гавкав. На цей гавкіт з сусіднього подвір'я вийшла жінка й швиденько підійшла до нас.
– Скалбани нема вдома, – мовила вона, пильно оглядаючи нас. – Від учора нема. Голодний пес так вив, що сьогодні вранці я пожаліла його й нагодувала.
– Чи не казав Скалбана, куди піде й коли повернеться? – спитав я.
– Нічого не казав. Коли ж би я знала, що десь піде, то я б нагодувала собаку. Він завжди мене попереджав, коли кудись вибирався, ще було й попросить не забути за собаку.
– Його човна не видно на березі, – втрутилася в розмову Ганка.
– Отож він і подався кудись човном. Тільки дивно, що нічого мені не сказав.
Ми повернулися до «сама» і поїхали назад. Попрощавшись з Ганкою, я подався до табору.
З усіх антропологів на півострові був тільки пан Опал-ко, який кінчав відтворювати обличчя за черепом, що його знайшли лучники. Мені цікаво було глянути на цю роботу, тож я спустився до табору антропологів і сів на піску біля пана Опалка. Голова була вже готова. Дуже бліде від гіпсу, пласке, монгольське лице, широкий ніс і очі, що глибоко сиділи в очних ямках, як у Скалбани, – все неприємно вражало.
Пан Опалко дружньо підморгнув мені, всміхнувся, приніс із свого намету фарби і домалював обличчю блакитні очі, зачервонив уста й щоки, а решту білого гіпсу вкрив жовтою фарбою. Потім лукаво всміхнувся до мене і надів на свій витвір спортивну шапку. Тепер голова справляла якесь гнітюче враження, здавалося, наче на дерев'яному постаменті лежала голова живої людини.
З містечка причалапала в табір пані Пілярчикова.
– Я до вас, – сказала вона, звернувшись до мене. – Сьогодні неділя, я замкнула крамничку та й кажу собі: піду пройдуся лісом і, може, дізнаюся, як вам ведеться тут, у нашому краї. Давно ви не заглядали до мене. А пиво в мене свіже, недавнечко привезли.