Український патріот з династії Габсбургів

На початку 1921 р. у польській пресі було опубліковано лист батька Василя Вишиваного Карла-Стефана Габсбурга, давнього полонофіла, який розставив крапки над «і» у взаєминах ерцгерцога Вільгельма з родиною. Карл-Стефан Габсбург дорікав синові, що від часу розпаду Австрійської монархії Вільгельм не повертався до родинного дому й усі зв’язки з ним були розірвані. При цьому Карл-Стефан підкреслював, що обидва його старші сини служили у польській армії. Фактично цей лист означав відречення Карла-Стефана Габсбурга від свого сина в ім’я симпатій до польської шляхти та на догоду її політичним інтересам.

Цей лист викликав відповідь Вільгельма Габсбурга 10 лютого 1921 р., яка, в свою чергу, була опублікована в українській пресі. «Мій батько заявляє прилюдно, — писав ерцгерцог, — що він і вся родина не погоджуються з моїм поступованням і не похваляють його. Це може відноситись тільки до моєї національно-політичної діяльності, бо в моїм приватнім і родиннім житті я не зробив ніколи нічого такого, на що моя родина могла б публічно реагувати. Щодо моєї національно-політичної діяльності, то маю честь прилюдно заявити: По-перше, я повнолітній на основі українського громадянського закону, який я для себе визнаю; я також повнолітній по родинному законові, який мене не зобов’язує, але, може, зобов’язує мого батька. З уваги на це не признаю над собою жодної опіки і поступаю так, як уважаю за відповідне.

По-друге, стверджую, що я не похвалюю всієї політики, яку супроти українського народу вела моя родина з постійною кривдою для того ж народу на протязі століть. І тому це був один із мотивів, який спонукав мене піти на службу до українського народу і української республіки, та цю службу я виконаю вірно до кінця, — все одно, на якім становищі поставить мене українська легальна влада і без огляду на те, чи це подобається моєму батькові і нашій родині, чи ні.

На всякий випадок прилюдно зачеплений, мушу прилюдно висловити моє здивування, що мій батько піддався до цієї міри впливам поляків, доля яких не належить до благородних ані у відношенні до народів, які шукають свободи, ані у відношенні до тих, яким вони вічно на колінах присягали вірність»180.

Приводом до такого різкого конфлікту, який, однак, об’єктивно визрівав уже протягом тривалого часу, послужила публікація 9 січня 1921 р. у віденському часописі «Нойес Вінер Журналь» статті Вільгельма Габсбурга, присвяченої українській проблемі. Вона була передрукована в газеті «Український прапор» 22 січня, як зазначалось її редакцією, «з уваги на визначне становище шановного автора статті серед українського громадянства».

У цій публікації В. Габсбург показав своє ставлення до найбільш, на його думку, актуальних проблем тогочасної української політики. Він висловив глибоке переконання, що «український народ має досить внутрішньої сили, щоби вибороти собі самостійну, суверенну державу». Крім того, він вважав, що для 45-мільйонного народу, який складається переважно з селян і робітників, задоволення їхніх соціальних інтересів є справою першорядної ваги. У майбутній українській державі він вважав за необхідне здійснити «негайне переведення земельної реформи і то в користь селян, при чому наділена їм реформою земля має бути забезпечена як приватна власність». «Наш селянин, — зауважував В. Габсбург, — не комуніст і він усякими способами буде боронитися перед комунізмом». Вирішення робітничого питання мало бути забезпечене введенням 8-годинного робочого дня, участю робітників у отриманні частки чистого прибутку підприємств, на яких вони працюють. Ці питання, на його думку, «виринають на перше місце» і «мусять бути переведені в життя, доки перейдеться до дальших реформ».