Візантійська фотографія
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: СПОЛОМ
- ISBN: 966-665-023-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Візантійська фотографія». Краткое содержание книги:
Про автора:
Володимир Єшкілєв
Народився 23 травня 1965 року. Автор романів «Адепт» (1993, у співавторстві з О. Гуцуляком), «Пафос» (2000), «Імператор повені» (2001), поетичних збірок «Диптих» (2001) і «Занепад Галичини» (2001). Упорядник Малої української енциклопедії актуальної літератури «Повернення деміургів» (1998, разом із Ю. Андруховичем, проект отримав відзнаку Форуму видавців). Автор розвідки «Воццекургія Бет» (1998). У 1995 та 1997 роках отримував гранти Міжнародного фонду «Відродження» на персональний проект літературно-філософського часопису «Плерома», у 1999 р. Преміальний грант МВФ. Концептор проекту «Четвер-Імперія» (1993). Автор проекту «Арт-паломництво» (Україна-Ізраїль, 1998). У 1998-2000 роках — куратор міжнародного виставкового проекту «Ознака», у 2000-2001 рр. — концептор і куратор російсько-українського видавничо-виставкового проекту «Станіслав+2», з 2001 року — редактор літературного часопису «Потяг 75/76».
«Єшкілєв відомий як „сірий кардинал нової української літератури“» (Ігор Сід, Москва)
«У „Пластиліновій рушниці…“ Єшкілєва маємо справу з тією Україною, якої, на жаль, більше, ніж усіх інших разом. Це пластилінова, безнадійно інфантильна Україна, що, будучи відштовхнутою батьківською імперською владою, так і не спромоглася пройти обряд ініціації і здобути через друге народження нову, хай навіть віртуальну цілісність». (Олександр Бойченко, Оксана Пендерецька, Чернівці)
«Що Єшкілєв не поет, не критик і не прозаїк — це ясно кожному». (Григорій Штонь, Київ)
«Володимир Єшкілєв — це Дмитрій Галковський української літератури». (Наталія Ігрунова, Москва)
«Невже Єшкілєв — це наш новий Франко?» (Віктор Неборак, Львів)
На шостому ступені посвяченості („Старший Адепт“ в Розенкрейцерів і „Великий Будівничий“ ієрархії Мартинця) тлумачиться порожній простір між крапкою та колом. Вчителі Обраних шостого ступеня визнають цей простір хаосом світу непосвячених, що знають форми Єдиного під виглядом імен його, але неспроможні пізнати Його Сутність безіменно та безформенно — апофатично. Носіям шостого ступеня пояснюють напис гробниці Хревеф у Египті, виконаний невідомим Обраним, ймовірно восьмого ступеня, у 1370 році до н.е. Напис стверджує: „живе Ра-Гор-Ахт, радісний у небесному вирії, в імені своєму як Шу, що є Йот“.
Тлумачення напису починають з пояснення, що „Ра-Гор-Ахт“ є одним із найпотаємніших імен Єдиного в єгипетському лімесі[23] езотерії Обраних, сутність якої — утотожнення всього в Єдиному, що „Йот“ — геометричний знак Сонця, ускладений до Числа.
В окультній системі Тарота Символ розгортається у Число 6-212-666. Остання цифра у Каббалі позначена літерами „мем-самен-вов“ і на восьмому щабелі посвяченості тлумачиться як…»
На цьому текст обривається — справжні тексти пірнають у небуття безболісно. На відміну від людей, тексти не бояться Безодні — рідної сестри своєї, розлученої з ними в давні часи Присутності.
…Ніхто не зміг передбачити, що Маг Внутрішньої ложі Мемфісу обере для Реконструкції Семюела Джеремію Маккона, Магістра Храму. Це сталось у середу, 6 серпня 1780 року, на зібранні Королівської Арки Лондона при мовчазному здивуванні братів вищих ступенів посвяти.
Через три місяці хворий на астму, кульгавий та короткозорий Реконструктор Маккон зійшов пандусом іспанського барка «Амалія» у плинний портовий простір віце-королівської Ліми. Морська подорож знесилила Маккона катастрофічними санаціями шлунку, хворобою, від якої жовтіють вуха та відсутністю ванни. Хвилі двох океанів поглинули три пари дорогих гонвудівських панчох, подертих Реконструктором на слизьких трапах «Амалії», капелюх і два пасма фарбованого волосся, втрачених під час шторму в бухті Сан-Лосіано. Залишаючи барк, Маккон насилу втримався від прокляття Хоні, що ним проклинають негостинні криївки у час прощання; стримала його заборона проклять і клятв, якою зв'язувались Обрані Мемфіської ложі.
За півсоверена портовий покруч Дібо довів Магістра Храму до брами дешевого готелю «Консепсьон» у східному кварталі європейської частини Ліми. Реконструктор заплатив двотижневий пансіон, відмовився від послуг повії і зачинився в кімнаті, меблі якої ховали у напівзруйнованих площинах довгоносих жуків та звитяжний дух Конкісти. Над ліжком Маккон побачив розп'яття; це полегшило вибір Методу Реконструкції — першу медитацію він почав із молитви до Отця Небесного.
На двадцятій хвилині заглиблення він відчув нетілесну втому; її хвилі підносились із сутностей слів, на яких Маккон зосереджував свідомість. Вздовж леза зосередженості проповз повільний ритм сіро-червоних імпульсів. Реконструктор примружив отвір осягнення і завдав втомі концентрованих зелених ударів. Вправа не вдалась. Розтовчені на м'яке, імпульси розбіглись сірими кульками важкості, обтяжуючи піхви обернутого на себе мислення.
Маккон вирішив дістатись глибинних джерел життєвої сили і тим перемогти втому. Опівночі меч його зосередженості прохромив оболонку Червоної Сфери, що кружляє в астральному мороці Єства. Срібне, біле, сліпуче сяйво наповнило Реконструктора. В полум'ї первісної потуги згоріли його хвороби і біль, розплавились кульки втоми, наче пара, щезли сумніви. І він відтягнув лезо зосередженості, вже загартоване для Реконструкції, у прохололі печери суджень та речень. Потім він почув власні слова і зрозумів їх як молитву вдячності: Єдиний підносив благість свою у вічних завітах.
1 грудня 1780 року Семюел Джеремія Маккон виїхав з Ліми на південь і за дві доби дістався руїн Пачакамаку, одного з найголовніших святилищ Тауантінсуйо — загиблої імперії інків.
23
Слово «лімес» тут вжито у розумінні «напрям Обраності».