Візантійська фотографія
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: СПОЛОМ
- ISBN: 966-665-023-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Візантійська фотографія». Краткое содержание книги:
Про автора:
Володимир Єшкілєв
Народився 23 травня 1965 року. Автор романів «Адепт» (1993, у співавторстві з О. Гуцуляком), «Пафос» (2000), «Імператор повені» (2001), поетичних збірок «Диптих» (2001) і «Занепад Галичини» (2001). Упорядник Малої української енциклопедії актуальної літератури «Повернення деміургів» (1998, разом із Ю. Андруховичем, проект отримав відзнаку Форуму видавців). Автор розвідки «Воццекургія Бет» (1998). У 1995 та 1997 роках отримував гранти Міжнародного фонду «Відродження» на персональний проект літературно-філософського часопису «Плерома», у 1999 р. Преміальний грант МВФ. Концептор проекту «Четвер-Імперія» (1993). Автор проекту «Арт-паломництво» (Україна-Ізраїль, 1998). У 1998-2000 роках — куратор міжнародного виставкового проекту «Ознака», у 2000-2001 рр. — концептор і куратор російсько-українського видавничо-виставкового проекту «Станіслав+2», з 2001 року — редактор літературного часопису «Потяг 75/76».
«Єшкілєв відомий як „сірий кардинал нової української літератури“» (Ігор Сід, Москва)
«У „Пластиліновій рушниці…“ Єшкілєва маємо справу з тією Україною, якої, на жаль, більше, ніж усіх інших разом. Це пластилінова, безнадійно інфантильна Україна, що, будучи відштовхнутою батьківською імперською владою, так і не спромоглася пройти обряд ініціації і здобути через друге народження нову, хай навіть віртуальну цілісність». (Олександр Бойченко, Оксана Пендерецька, Чернівці)
«Що Єшкілєв не поет, не критик і не прозаїк — це ясно кожному». (Григорій Штонь, Київ)
«Володимир Єшкілєв — це Дмитрій Галковський української літератури». (Наталія Ігрунова, Москва)
«Невже Єшкілєв — це наш новий Франко?» (Віктор Неборак, Львів)
39-та хвилина уроку
Тетяна Юрківна каже: «А тепер ми спробуємо відповісти на проблемне питання: „Чим відрізняється філософська байка від звичайної?“» — «6.41. Сенс світу, — читає Балюта, — має перебувати поза ним. У світі все таке, як воно є, і все діється, як діється; у ньому немає жодної вартости».
40-а хвилина уроку
Цар Валтасар гине у двобої з порожнечею, і тільки уламки Постмодернополя витримують поки що навалу спрощення. Знак Виродження досягає руйнації, як способу існування, і в знаковому просторі виникає гойдалка лінзоспазмів. — Мітов відчуває новий напад нудоти. — Золотаренко піднімає руку і відповідає на проблемне запитання: «Філософська байка відрізняється від звичайної тим, що вона складніша». — Лінзоспазми зіжмакують Вавилон-на-Лінзі
41-ша хвилина уроку
і п'ята тема вироджується у коду симфонії. Лінза втрачає психічний, надсвідомий та знаковий об'єми і поглинається Нічим. Симфонія смертельно вражена знаком Виродження, і спазматачність захоплює відношення послідовности.
42-га хвилина уроку
В класі зростає шум. Синило ховає підручники в торбу, Галина Гундяк шурхотить пакетом, у котрому схований її спортивний костюм. — Тетяна Юрківна дивиться на годинник. — Кода симфонії формується навколо згасаючих коливань спазматичної гойдалки. Щезають числа екзистенції. — «Запишіть домашнє завдання», — каже вчителька. Завуч закриває нотатник. — Нарешті Балюта натрапляє на тезу, яку йому кортить записати: «6.522. Звичайно, є й невимовне. Воно виявляється, це й є містичне». За межами орхестри тим часом відбувається прискорення послідовности: черговий учитель, чия свідомість дезорієнтована мандрованою екзистенцією модифікації Псевдосковорода-13, завчасно натискає кнопку дзвінка третього поверху.
43-тя хвилина уроку. Дзвоник
Симфоноклазм. — Грюкання пеналів. «Урок ще не закінчений», — заспокоює 9-А вчителька. — Вивчіть напам'ять один із віршів «Саду…». — «Будь-який?» — питає Тодоська. «На ваш вибір», — підтверджує Тетяна Юрківна. — Мишеня, що втікає за обрій, горизонт, овид Симфоноклазму, раптом натрапляє на смердючу агресивну модифікацію архетипу Падло Псевдободлер-5, яка вціліла під час катастрофи Постмодернополя і підживлюється енергією руйнування Симфонії. Падло-модифікант нападає на мишеня і кричить своє бойове гасло «Pecus!» В останню мить рефлективний простір мишеняти відбиває напад і розбійник-модифікант руйнується від розпачу.
1-ша хвилина малої перерви
«Сьогоднішні оцінки такі…» — оголошує вчителька, її не слухають. «Біологію зробила?» — питає Віталій у Фіри. Балюта перегортає дев'яносто шосту сторінку «Трактату» і читає останню тезу: «7. Про те, про що не можна сказати, треба мовчати». Відчиняються двері класу.
Місто термітів. Оповідання з блукаючими символами
Якби ми уявили собі щось подібне на Місто Термітів розташованим у Китаї, то дали б цьому утворенню назву Внутрішнього Гаю І-Цзін; якщо б ми зібрали тінь Міста Термітів з уламків Стародавнього Єгипту, її обрії склали б трикутники символу Піраміди; у просторі Борхеса Місто Термітів визначалося б у Лабіринті; в архітектурі пізнього Ніцше Місто Термітів набувало би вигляду Будинку Духа Важкості. Але, скільки б ми не уявляли це дивне Місто у різнобарв'ї кольорів Простору та Часу, воно знаходиться у жовтій Африці. Тому Місто Термітів є тільки Містом Термітів і нічим більше.
Отже, уявимо жовту Африку. Центральну її частину. Уявимо терміта — дрібну прозору комаху. Уявимо термітник — вапнякову конічну вежу заввишки до трьох метрів. Уявимо, що термітників багато і вони зв'язані безліччю хідників. У вежах і хідниках снують міріади блідо-прозорих комах. Ми уявили Місто Термітів. Потішимося з того і продовжимо уявляти далі.
Всі міста, і Місто Термітів також, мають сукупність кольорового затишку, яку стомлені словоутворенням філософи називають змістом існування міста. На відміну від людських міст, сенс існування яких з часом змінює колір (а через століття зовсім стає безбарвним), Місто Термітів завжди актуальне. Воно для термітів і терміти для нього вкрай потрібні. Були, є і будуть. З боку потреби Місто Термітів — ідеальне місто. Тому там немає мистецтва. У мистецтва вроджена відраза до потреби та ідеальності, хоча зі всіх своїх хворіб воно найглибше ховає саме цю алергію. Мистецтво — зашкарубла шкіра недосконалості. Тому воно тягне за собою своє минуле і верещить углиб Всесвіту: «Це найбільший скарб!»