Візантійська фотографія
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: СПОЛОМ
- ISBN: 966-665-023-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Візантійська фотографія». Краткое содержание книги:
Про автора:
Володимир Єшкілєв
Народився 23 травня 1965 року. Автор романів «Адепт» (1993, у співавторстві з О. Гуцуляком), «Пафос» (2000), «Імператор повені» (2001), поетичних збірок «Диптих» (2001) і «Занепад Галичини» (2001). Упорядник Малої української енциклопедії актуальної літератури «Повернення деміургів» (1998, разом із Ю. Андруховичем, проект отримав відзнаку Форуму видавців). Автор розвідки «Воццекургія Бет» (1998). У 1995 та 1997 роках отримував гранти Міжнародного фонду «Відродження» на персональний проект літературно-філософського часопису «Плерома», у 1999 р. Преміальний грант МВФ. Концептор проекту «Четвер-Імперія» (1993). Автор проекту «Арт-паломництво» (Україна-Ізраїль, 1998). У 1998-2000 роках — куратор міжнародного виставкового проекту «Ознака», у 2000-2001 рр. — концептор і куратор російсько-українського видавничо-виставкового проекту «Станіслав+2», з 2001 року — редактор літературного часопису «Потяг 75/76».
«Єшкілєв відомий як „сірий кардинал нової української літератури“» (Ігор Сід, Москва)
«У „Пластиліновій рушниці…“ Єшкілєва маємо справу з тією Україною, якої, на жаль, більше, ніж усіх інших разом. Це пластилінова, безнадійно інфантильна Україна, що, будучи відштовхнутою батьківською імперською владою, так і не спромоглася пройти обряд ініціації і здобути через друге народження нову, хай навіть віртуальну цілісність». (Олександр Бойченко, Оксана Пендерецька, Чернівці)
«Що Єшкілєв не поет, не критик і не прозаїк — це ясно кожному». (Григорій Штонь, Київ)
«Володимир Єшкілєв — це Дмитрій Галковський української літератури». (Наталія Ігрунова, Москва)
«Невже Єшкілєв — це наш новий Франко?» (Віктор Неборак, Львів)
32-га хвилина уроку
На строкатій та хтивій поверхні Лінзи будуєтеся Вавилон. Він цегляний і плинний, і мешканці його, зроблені з мороку та бажань суб'єктів Симфонії, будуються разом із ним. Спочатку вони зовсім прозорі для темряви, аж поки не з'являється цар Вавилону-на-Лінзі Валтасар Перший, котрий наповнює червоним непрозорим світлом, світлом підземних інфернальних вогнищ. Це мерехтливе і мертве світло зупиняє плин псевдоцеглин, і місто набуває статики, чорнішає. Його горельєфи, зроблені із залишків Постмодернополя, зберігають безпричинну невизначеність і здатність до модифікацій; піддані Валтасара застигають перед ними у роздумах про інші світи, радісніші, аніж Вавилон-на-Лінзі. Всі його мешканці мають прізвище Гундаксар і безліч потрійних імен, їх усіх безперестанку мучить головний біль, вони двостатеві. Вони бояться лінзотрусу й царя і не пам'ятають своїх предків. У них і немає предків. Уся їхня наука займається дослідженням залишків Постмодернополя, її культ — багатобожжя металів, хресно-хрестоматійні ходи перехідних періодів, розщеплення Цілісности на доступні шлункові елементи. Лінза Виродження їх ненавидить ненавистю матері, що приречена породжувати покручів. Лінзотрус. — Золотаренко відчуває сильну втому. Йому раптом здається: ще мить — і голова впаде в обійми розгорненої хрестоматії. В якусь хвилину його свідомість перетинає кордон чуттєвости і досягає надсвідомого простору знакових сутностей, де уможливлюється Симфонія. Він бачить Лінзу Виродження. Нажаханий видовищем, Золотаренко повертається у наявне і озирається. Його очі зустрічаються з очима Фіри Ґольдман, і він червоніє. — Лінзотрус припиняється. З цієї нагоди цар Валтасар оголошує свято з палацовою учтою.
33-тя хвилина уроку
Запрошений до учти Гундаксар Ян-Вангус-Нострадамус, офіційно ліцензований та акредитований при царському палаці пророк Вавилону-на-Лінзі, бачить у кришталевій кулі якусь істоту, яку вважає астральною потворою. Насправді він бачить Тетяну Юрківну, яка записує в класний журнал тему уроку. Записавши тему, вона каже учням: «Час, відведений для написання плану, вичерпався. Хто не встиг зробити зараз, зробить удома, а я перевірю на наступному уроці». — Ян-Вангус-Нострадамус перекладає вимовлене вчителькою: «Вичерпався час Плану Вашого». Він визначає видіння як пророцтво другої категорії, записує його на дорогоцінному пергаменті, зробленому зі шкіри найкращого друга царя. Потім він вирушає на Валтасарову Учту. — «Суб'єкт не належить до світу, — досягає Славомир Балюта тези Вітґенштайна за позицією 5.632, — а є межею світу». Балюта намагається відчути себе кордоном світу, але відчуває тільки сверблячку на тілі. «Треба попрасувати сорочку», — вирішує співголова філософського товариства і затримує погляд на Тетяні Юрківні. Балюта згадує, що Марсель Пруст поділяв жінок на тих, що збуджують чоловіків, коли спокусливо вписані розкошами тіла у спальний інтер'єр, і тих, котрі гармоніюють очікуванням інтимних пестощів із незайманими речами світу (плескіт води, тремтіння листя, тремтливість денної трави, де блукають маленькі потвори, ворожі гарячим оголеним тілам). Балюта вирішує, що Тетяна Юрківна належить до другої категорії за класифікацією Пруста, і накреслює тему та приблизний план розмови з нею відразу після відкритого уроку, коли він запросить це дитя природи на лісовий недільний бенкет для членів філософського товариства імені Миколая Хомського. Він уявляє, як вони удвох залишать нестерпно п'яних бенкетуючих філософів (якраз після тосту за здоров'я покійного Хомського), заглибляться в жовті, золоті, пурпурові, імбирні хащі застиглого в жовтневості й передчутті листопадовости, грудневости лісу, як масне і хворе осіннє сонце плесне шафраном та стронцієм на оголену шкіру Тетяни і залишить на ній блукаючі фіолетові тіні, немов плями розчавлених улітку афин на рожевому шовку, вицвілому від липневого непереможного сонця… — У царському палаці раби Валтасара запалюють смолоскипи.