Візантійська фотографія
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: СПОЛОМ
- ISBN: 966-665-023-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Візантійська фотографія». Краткое содержание книги:
Про автора:
Володимир Єшкілєв
Народився 23 травня 1965 року. Автор романів «Адепт» (1993, у співавторстві з О. Гуцуляком), «Пафос» (2000), «Імператор повені» (2001), поетичних збірок «Диптих» (2001) і «Занепад Галичини» (2001). Упорядник Малої української енциклопедії актуальної літератури «Повернення деміургів» (1998, разом із Ю. Андруховичем, проект отримав відзнаку Форуму видавців). Автор розвідки «Воццекургія Бет» (1998). У 1995 та 1997 роках отримував гранти Міжнародного фонду «Відродження» на персональний проект літературно-філософського часопису «Плерома», у 1999 р. Преміальний грант МВФ. Концептор проекту «Четвер-Імперія» (1993). Автор проекту «Арт-паломництво» (Україна-Ізраїль, 1998). У 1998-2000 роках — куратор міжнародного виставкового проекту «Ознака», у 2000-2001 рр. — концептор і куратор російсько-українського видавничо-виставкового проекту «Станіслав+2», з 2001 року — редактор літературного часопису «Потяг 75/76».
«Єшкілєв відомий як „сірий кардинал нової української літератури“» (Ігор Сід, Москва)
«У „Пластиліновій рушниці…“ Єшкілєва маємо справу з тією Україною, якої, на жаль, більше, ніж усіх інших разом. Це пластилінова, безнадійно інфантильна Україна, що, будучи відштовхнутою батьківською імперською владою, так і не спромоглася пройти обряд ініціації і здобути через друге народження нову, хай навіть віртуальну цілісність». (Олександр Бойченко, Оксана Пендерецька, Чернівці)
«Що Єшкілєв не поет, не критик і не прозаїк — це ясно кожному». (Григорій Штонь, Київ)
«Володимир Єшкілєв — це Дмитрій Галковський української літератури». (Наталія Ігрунова, Москва)
«Невже Єшкілєв — це наш новий Франко?» (Віктор Неборак, Львів)
34-та хвилина уроку
Смолоскипів сто сорок чотири. Гофмаршал Вавилону-на-Лінзі Гундаксар Ігва-Гур-Амалія слідкує за сервіруванням столу. Раби ретельно полірують плиту, зроблену із уламку Постмодернополя — всі гості царя знають, що на цій плиті невидимою рукою будуть накреслені літери пророчих слів. Їхня поява, згідно з бенкетною програмкою, очікується між стриптизом та подаванням на стіл фаршированої ментальности. — «А тепер, — каже Тетяна Юрківна, — Олена прочитає нам напам'ять дві басні Григорія Савовича Сковороди — „Ворона і Чиж“ та „Жаби“. Будь ласка, Оленко, вийди до дошки». Оленка Паньків напівзляканим рухом відриває запаковане у шкільну уніформу тіло від стільця, приречено просувається до вчительського столу і заклякає поряд із Тетяною Юрківною у парадній нерухомості взірцевого вартового.
35-та хвилина уроку
«Нєподальоку от озера, — починає вона, — в котором відни билі жаби. Чиж, сідя на вєтвє, пєл…» — Юлія Маркевич пише записку Стьобецькій: «Якщо хочеш, подруга, йдемо разом сьогодні увечері до Лисого. В нього старі поїхали до Польщі, хата вільна. Він має „відик“. Я за тобою зайду о сьомій». — Гості Валтасара починають наповнювати бенкетну залу палацу. Вони в чорному святковому одязі, ретельно поголені, з відполірованими до блиску зубами. Зуби гостей блищать так сильно, що в декого з присутніх очі вкриваються захисною плівкою. Потроху вся зала наповнюється Гундаксарами. Вони співають сакральний гімн: «Нехай добра лінза вироджується без лінзотрусів! Нехай живе вічно наш справедливий тлустий Валтасар!» — Стьобецькій передають записку від Юлії. Вона читає записку, декілька секунд думає, потім обертається до Маркевич і примружує на знак згоди красиві, сірі, ледь скошені очі. Юлія посміхається кутиками рота. — У бенкетну залу входить сам цар Валтасар.
36-та хвилина уроку
Гундаксари вітають свого володаря гучним клацанням полірованих зубів. Учта починається, і Ян-Вангус-Нострадамус подає монарху пергамент із Пророцтвом Вичерпання Плану. Цар задоволений, бо ментальність лінзомешканців базується на аксіомі, що життя = виродженню, і кожне пророцтво, що підтверджує цю істину, наповнює щирих вавилонян почуттям спокійної якісної приречености, наповненої життєвим змістом. «Жаби поскакалі іскать для себя новеє жіліщє…» — декламує Паньків.
37-ма хвилина уроку
Уляна Тарасівна раптом помічає на обличчі Маркевич надмірний макіяж і записує її прізвище до свого нотатника. Запис вона обводить подвійним картушем. — На стіл Валтасарової Учти подається перша страва під назвою «Паштет минулої величі Постмодернополя». Паштет створений з маргінальної духовної їжі епохи світового занепаду. Він надзвичайно смачний. Залу наповнює вдоволене клацання зубів. Двійко Гундаксарів починають суперечку, наскільки цей паштет пришвидшує священний процес виродження. Перший пропонує формулу а = ТР/2п, а другий — а = √ ТР/2п, де «а» — прискорення виродження, «TP» — коефіцієнт минулої величі Постмодернополя, а «п» — кількість перетравленого шлунком паштету. — Балюта читає: «6.21. Закон математики не виражає ніякої думки». «Я б не погодився з вами, пане Людвіг», — хитає він головою і помічає, що Олена Паньків вичерпала розповідь.
38-ма хвилина уроку
Втомленість суб'єктів Симфонії зростає. Соболь дивиться на годинник, потім — у дзеркальце, потім — знову на годинник. — У Вавилоні-на-Лінзі всі чекають появи на полірованій плиті слів: МАНЕ ТЕКЕЛ ФАРЕС. Екзистенційна ситуація очікування в якусь мить єднає лінзомешканців та учнів 9-А класу. Ця непередбачена спрощувальна єдність насторожує вищі сили буття, що диригують Симфонією. Щоб запобігти ототожненню сутностей знаків із самими знаками і зрушенню фундаментальних засад світобудови, вищі сили буття вводять у простір Симфонії нового суб'єкта — мишеня. Воно вибігає з-під шафи; мишеня бачить Маркевич — Маркевич бачить мишеня; від переляку Юлія встає і кричить іноземною мовою: «Смотрітє, смотрітє — мишь!» Двадцять стомлених учнів відриваються від столів, стільців, хрестоматій, ворон, чижів, жаб, зошитів, записів, дзеркал, вікон, коханих однокласників, щоб подивитись на заблукане й перелякане мишеня. «Заспокойтесь!» — кричить Тетяна Юрківна. Мишеня щезає у щілині між розсохлим плінтусом та стіною. — Лінзотрус у Вавилоні-на-Лінзі. Розхитана появою мишеняти Лінза збільшує свою строкатість. Замість очікуваних біблійних слів на поверхні полірованої плити з'являється теза Вітґенштайна: «6.4. Усі речення рівноцінні». — У просторах п'ятої теми Знак Виродження відокремлюється від Знаку Вавилону і проголошує суверенітет. Строкатість Лінзи зростає до неповторности кожного з її фрагментів. Брутальне виродження починає швидко та некваліфіковано поглинати Вавилон-на-Лінзі. На вулицях міста з'являються блукаючі отвори в Ніщо і з'їдають Гундаксарів. — Розбурханий появою гризуна 9-А клас починає заспокоюватись.