Квітка кохання

Ніби ті пацюки з корабля, А в цей час від партійних тих радощів Помирала у муках земля. Ну а я, коли взнав про ту зраду, Гнівом-вибухом заклекотав, Й так хотілось вліпить тому гаду, Що усім нам життя зруйнував. А людей з кожним днем усе меншає: Там корозія, там гербіцид, Бо над нами зневага скрізь мешкає, Заправляє якою бандит. Скоро так всю Планету споганять Оті Мойші, ті Гершки-чини, Ті губаті муштровані гади, Що в полон нас взяли без війни. 16.5.1988 р. ЯКЩО ПРИЇДУ – Якщо прийду я, люба, в двір, То не до тебе вже, повір. 7.10.2003 р. МОЯ ЖУРБА Я б повірив у те, що кохаєш, Якби голову не відвертала І якби, як стоїш біля мене, То на інших ти не поглядала. А тому і болить моє серце Й що робити з тобою не знає, Бо як руки кладеш ти на плечі, То душа, ніби дзвін калатає, Бо як ти посміхнешся до мене То, здається, всміхається вечір, І хоч знаю, що ти непутьова, Та беру твої ноги на плечі. 21.2.1972 р. ЖУРАВЛИНИЙ КРИК Осінь, як ніколи, розум наш лоскоче, І, немов берізка, золотом тріпоче. Як мережить в небі осінь павутину, Так і знай: невдовзі принесе нам зиму. Осінь починає розум лоскотати Жовтими листочками, що летять з-за хати, Прохолодним ранком, журавлиним криком, Щоб відсвяткувати це, як кажуть, з шиком. А тому й звертаюся я до всіх вас, люди, Чому ви буваєте, як собакі люті? Краще поглядайте ви на ті Бермуди, Де жиди на Сонці прогрівають дупи. І незабувайте, що життя не вічне, І в житті по кожному вже палає свічка. 6.8.1973 р. ПОПАВ У РОЗПАЧ Плач, душа, моя! Плач, голоси! Плакати також потрібно із гідністю, А ти, доле, мій біль пригаси, Розлучаюсь сьогодні я з вірністю. 8.6.1976 р. ПЕТЕРБУРЗЬКІ СТОВПИ Зараз всі в нас «святі». Що не пан – то і Бог, Кожен дивиться, де б що поцупить. Та і приклад в нас є з кого брать: Це оті – яким люди до дупи. Але що з них візьмеш? Як з козла молока, Як усе, що було, прогуляли, І куди не піди, і на кого не глянь – Стали всі, як вовки та шакали. Й ти до нього не йди, і його не чіпай, І нікому нема до нас діла, Мов на люд наш, аби той як більше мовчав, Хтось прокляття наслав, щоб ми й досі у жопі сиділи. То куди ж це ми, люди, сьогодні йдемо? І куди це ведуть нас ці босси? Прокидайся, народ! Прокидайсь і не жди, Як не хочеш зовсім бути босий. Зараз всі в нас святі. Що не пан – то і Бог, Що вже нікого й в дупу послати. І всі стали поважні, немов індюки... Скільки ж можна сидіть і мовчати? Зараз всі в нас святі. Що не пан – то і Бог, Але де ж ті були «Боголюби», Як ламали церкви і трощили хрести, Й реготіли з усіх на всі зуби? Ну а зараз отим петербурзьким стовпам – Їм зірки, їм кокарди, квартири, І розгулюють ті жеребці по морях Як й раніше – вовки й рекетири. Їм і Крим, і Кавказ, і Мальдиви, й весь світ, І «телички», яких забажає... Щоб не дай Бог, не видох державний той цвіт, Що державу й народ обкрадає. 8.5.1997 р. БАГАТІЄМ… З кожним роком багатієм І заможніші стаєм, Про свинину тільки мрієм, Зате маєм – ЕВМ. 5.5.1976 р. БІЛЯ ПРИСТАНІ В хаті із буквариком Танечка стояла: – Хто такий член партії? – В татка запитала. – Це така порода, як тобі сказати, Що любила людям все-все обіцяти. Ну а хто не вірив в їхню тріпотню, Тих або до стінки, або всіх в Чечню... – А навіщо тре’ було їм людей вбивати? – Щоб не заважали тим Членам царювати. Тож ходили селами й на «цимбалах» грали, І дівчат гарнесеньких скрізь вони хапали. Щоб так, як при Цезарі, ті не відмовляли, Бо, мов так потрібно все це – для держави. Бо щоб їхня влада мала процвітати, То державу треба було – кров’ю поливати. А мужчин тому ті вилупки вбивали, Щоб ті дурні менше їм «Ура!» кричали. Так було при Цезарі, так і при Микиті Бігала та банда, мов зайці по житі. Вівць всіх переріже та бридка холера, Ну а все те звалить візьме на Бандеру.