Квітка кохання

І щось із нею говорить, Бо забувається все горе, Коли до мене прибіжить. 14.6.1976 р. КОЛИ ДИВЛЮСЬ НА ОРДЕНИ Коли дивлюсь на ордени Й на ті зірки, на ті медалі, Що носять доблесні сини, Я б їх гонив, як псів, щодалі. Й мені їм хочеться сказать, Що ви – розбійники завидні, Ваші зірки – то мозолі, А ордени – то наші злидні. Тому й блищать вони слізьми, Тому вони такі пекучі, Немов кроваві мозолі І до крові протерті пучки. То де ж ваш сором, скромність де? Де те святе, чому нас вчили? Невже не чуєш, як гуде Народ, з якого тягнеш жили. 16.6.1976 р. ЩОБ СМІЯВСЯ ГАЙ Щоб була любов між нами І завжди веселий гай, Ти наповни гай піснями Й разом з іншими співай! 18.11.1988 р. ЧОРНОБИЛЬ Ой, не війте, вітри, ви із України, Де одні нещастя, де одні руїни, Де в страшенних муках, в писаночках-хатах Помирає наша Україна-мати. Щоб того не бачить і того не чути Як на Україні в нас реве ревучий, Щоб того не бачити і того не чути, Як притихли гори і Дніпровські кручі. Як по Україні стогін покотився І в безмежне горе він перетворився. Де пройшовсь не турок і не орди хана Дикого Чингіса, злого Тамерлана, А пройшлись, мов орди, хлопці-комуністи, Що тепер вкраїнцям ні пройти, ні сісти. Землю всю загадили, заразили ліс, Й все, що було зроблене, мов козі під хвіст. Й нікому жалітися, Боже борони... Він же наший розум, що ж без нього ми? Бо якщо не стане в шкіряних пальто, Хто ж тоді повчатиме всіх нас тоді, хто? Чи може я не так все розумію, Чи може я від злості озвірів, Що вже, пробачте, й на своїх кидаюсь, Стрічаючи замучених братів? Яких де хочте, можете зустріти, Але не там, де виросли вони. Що з торбами тиняються по світу Землі моєї доблесні сини. Можливо, щось не так я розумію Чи заблудивсь у власних помилках, Але ж, скажіть, шановні добродії, Нащо ж тоді макітра на плечах? 14.11.1988 р. ЯКЩО НЕМА ГРОШЕЙ Хоч й не в грошах все наше щастя, Проте без грошей ти – ніхто, Навіть на вас не гляне й цуцик, Як не даси йому кісток. 2.2.1986 р. ТИ НЕ ПРИЇХАЛА Ти не приїхала, міледі, Можливо це й переживу Й любов’ю, що із нетерпіння, Десяток віршів напишу. Хай всі зі мною посумують, Трохи пожуряться нехай, І через поле над рікою Нехай підуть в зелений гай. Туди, де грім і блискавиці, Де вітри з хмарами живуть, Туди, де феї із столиці Мене до себе в гості ждуть. 8.6. 1976 р. ЛЮБОВ, ЯК ДЕНЬ Любов, як день: ось ясний, Сонце, А ось, дивись, пішли дощі, І злива ніжності рікою Прорвалась вогнищем з душі. Дощем гарячих поцілунків Всю ніч із зрілих блискавиць, Аж поки будеш порятунку З тих голубих прохать криниць. Які завжди про тебе мріють, Або завжди про це мовчать, Або вже так вогнем зігріють, Що будеш все життя кричать. 8.6.1976 р. ПОЛЕ ВОЛОШКОВЕ Твоя краса – то диво волошкове, Твоя краса – то вічна в небі синь, Бо ти для мене – то найкраще слово В якому все: і біль, і запах динь. Твоя краса – то весняні потоки, Твоя краса – то радощі земні, І я не знаю, що б робив всі роки, Якби в житті не стрілась ти мені? 4.1.1989 р. ЧОРНОБИЛЬ Хтось садив огірки на долівку, А сусід, що стояв у плащі, Їм порадив сховать все під плівку Від кислотних й родонних дощів. Над Майданом гриміли овації, А під оплески сонних трибун Над землею пливла радіація, Ніби злючий шулічий табун. А в цей час скрізь лунали овації, Переходячи в грізне: «Ура»! А в цей час помирала в нас нація І втікав хто куди із двора. А в цей час над Чорнобилем хмарище, Задихалися діти й земля, А в цей час, мов щурі від пожарища, Розліталась бридка мошкара. Бігли слуги народні, їх діти В протигазах, у танках, хто як, Утікали сини Афродіти, Бо й над ними завис отой страх. Бігли всі, хто хоч трохи мав розуму,