Квітка кохання

Я б давно уже, їй-богу, Перестав писать вірші, Щоб Вкраїну так не дерли Всім відомі торгаші. Бо як гляну, як народ наш Обдирають, як козу, Так і хочеться вліпити В першу чергу кермачу. Ой, до чого і хитрющі Ці пройдисвіти з двора, А скажи ти їм щось проти, Вас піднімуть на «ура!». Від щедрот братви отеї – Ні кола в нас, ні двора, Та зате куди не підеш – Скрізь жирує та... братва. 11.10.1992 р. ЩЕДРА ДЕРЖАВА Щедра в нас держава стала, Гроші всім подобавляла, Гроші то подобавляла, А харчі собі забрала. Ой, ти, гаю, гаю, гай, Хоч кричи ти, хоч співай. Грошей повну хату маю, А від голоду вмираю.. Де ще є така держава І такий пустий город, Хто, пригляньтесь, нами править? Де ж подівся наш народ? Де дешеве м’ясо, масло? Де поділася мука? Грабувати вже відкрито Почало всіх ЖИДЦК. Українці, українці, Схаменіться ж ви, дурні, Як же можна Україну Довіряти жидовні?! 12.1.1992 р. СІРИЙ СУМ Сірий сум, як вітер, свище, В голові весь день гуде, Що і жить не хочеш більше: От куди нас «вождь» веде. Скрізь, куди не підеш, – черги, Де не глянеш – вороння, Де ж ті лицарі чудесні, Що за віру і царя? 1.2.1992 р. ГЛЯНЬ, ЯКЕ НЕБО! Глянь, яке над нами небо! Глянь, як річенька біжить! Хай тобі, моя кохана, Все життя завжди щастить! Щоб наш син завжди сміявся І в житті завжди радів, Що найкращу в світі мамку Я йому колись зустрів. 1.2.1992 р. КОЛИ ПРИХОДИТЬ ЛЮБОВ Таких губок, їй же Богу, Ще не цілував, І за них би я сьогодні Все що маю, все б віддав! 3.2.1992 р. КОЛИ ЗАКИПАЄ КРОВ Коли в дівчини закипає кров І полум’ям її палають очі, То так і знай, що вже прийшла любов І що вона вже не діждеться ночі. 2.2.1992 р. В ДУШІ ПРИПЛИВИ В душі припливи і відливи, Як верби з полем шепотять, І ніби чайки білокрилі Весь день з твоїх грудей летять. Та не питаю, чи кохаєш, Й мене про це ти не питай, А як не прийду я додому То і мене ти не шукай. Я теж люблю і Галю, й Тому, В чужий залізти коровай. Але не хочу йти додому, Де не шумить веселий гай. Бо ці розмови в нас про вірність, То, знаю я, – суха трава, То просто-напросто – наївність І є не більше як слова. А якщо станеш дорікати, Що я хожу без тебе в гай, То не ходи сама гуляти, Або й мені не заважай. 2.4.1978 р. ЖІНКА, ЯКА КОХАЄ Люди вже сміються з тебе, Що брешеш їм ти більш, ніж треба, Бо не такі вони й дурні, Щоб довірятися брехні. Бо жінка та, яка кохає, Вона із дому не втікає. Ну а чужим бродяжкі раді, Бо ті завжди, як на параді. І можна їх і так, і… так, Отож, чому б й не погулять? Бо, якщо вам сказать до всього: Їм, як й тобі – все до… одного. Отож, живи і мовчки радуйсь, Кради, люби і не оправдуйсь. 14.6.1978 р. СТРАХ В нас підлабузництво вже стало невід’ємним І цим уже людей не здивувать, Тож і не дивуйтесь, що лакеїв Стали вже бидлом називать. А бидло мусить працювати, Бо в праці всі якраз вони, Й навіщо знати їм про Ялту Або Гавайські острови? Бідних ніде не поважають, То ж запитайте ви вождів, Чому лакеїв виживають Й на їх місця везуть жидів? Й хоч ті не сіють і не віють, Та, гляньте, як вони живуть! А перед ними дурні мліють І все, що мають, їм несуть. І хоч бандити ті радіють, Що нас загнали в Магадан, Та ми він того не сірієм, Бо пан, як справжній – скрізь він пан. Й від того більш хохли мужніють І ніби лицарі живуть, Й перекривають шлях стихіям, І Україну бережуть. І хоч усі бояться страху, Та дух сильніший за життя, Бо він творив «Собор», і «Плаху», Й національні почуття. І їхній дух – то наші гори, То наша армія дібров, І нестрашні нам мухомори,