В нетрях Центральної Азії
- Автор: Обручев Владимир Афанасьевич
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: ДЕРЖАВНЕ УЧБОВО-ПЕДАГОГІЧНЕ ВИДАВНИЦТВО «РАДЯНСЬКА ШКОЛА»
- Переводчик: П. Гонтаренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В нетрях Центральної Азії». Краткое содержание книги:
— І ніхто в цьому місті не живе?
— Ні, в самому місті ні води, ні трави, ніякої зелені нема. Місце зовсім голе, пісок сипучий, солончак. Вовки і дзерени водяться, а калмикам там робити нічого.
— Чи давно це місто зруйноване?
— З незапам'ятних часів, кажуть. Ніхто не знає, коли там люди жили і які люди. А місто велике, версти три впоперек, може п'ять верст вздовж річки Дям і руїни до чорних гір Хараарат доходять. Ці гори — теж пусте місце: ні води, ні трави немає і ніхто в них не живе. А за чорними горами справжня пустиня Гобі, Сирхин-Гобі називається. Вона майже до Семистаю простяглася, до того хребта, який ми з долини Кобу бачили, коли на Алтин-Гол на заборонений рудник їздили.
— Це ти все розпитав, а сам поблизу не бував?
— В Сирхин-Гобі бував і Хараарат віддалік бачив. Тільки міста не міг бачити, його Хараарат заслонив.
— Що ж, я бачу ти підбиваєш мене їхати туди, скарби розкопувати?
— А чому б і ні? Ми кожного року в цей час куди-небудь їздимо, нові місця дивимося, чому не поїхати в це місто. Не так далеко, звідси їзди тільки п'ять-шість днів. Долину Мукуртай між Джаїром і Уркашаром пам'ятаєш? Нею ми проїдемо до річки Дям, а потім вниз по цій річці. Приїдемо, спробуємо покопати в руїнах. Якщо знайдемо що-небудь гарне — залишимось, а не знайдемо — скоро повернемось назад.
— Гаразд! Якщо ми що-небудь знайдемо — можна буде кожного року їздити і потроху добувати. Тільки ось що! Ти кажеш, що на річці Дям недалеко від руїн живуть калмики. Вони побачать, що ми копаємо руїни, арештують нас і потягнуть на розправу до свого князя. Пам'ятаєш, як нас таранчі повели з турфанських руїн?
— На Дямі стоять тільки калмицькі зимівлі, і наприкінці весни калмики відкочовують в гори, бо на річці влітку спека, та й траву треба берегти на зиму, не спасати її худобою влітку.
— Добре! Поїдемо, коли потеплішає, заготуємо сухарів і баурсаків на цілий місяць.
— Повеземо краще борошно й сало, баурсаки самі будемо смажити, завжди будуть свіжі. Намет візьмемо з собою і твого хлопчину годованця.
— А його навіщо?
— Намет поставимо в гаю на окраїні руїн, в тіні. Коням паша потрібна, в місті ні трави, ні води нема. Хлопчина буде стерегти коней і намет, поки ми працюватимемо в місті.
— Ти, бачу, все вже обмізкував!
— Само собою, справа не мудра.
— Хлопчині нудно буде одному сидіти цілими днями і навіть моторошно.
— Собачку, певна річ, візьмемо. А якщо хочеш, і я свого хлопчину візьму. Він трохи молодший від твого. Нехай обидва привчаються до роботи. Ти свого вже вивчив російської грамоти, він повчить мого. Обидва готуватимуть нам чай і вечерю.
— Виходить, поїдемо вчотирьох ї на чотирьох потрібно харчів заготувати. Мабуть, двоє в'ючних коней не піднімуть всього.
— Двох коней мало. Адже хлопчаки на в'юках сидітимуть. Візьмемо трьох в'ючних коней, у мене їх досить, золото ми не дарма добували.
Отож, ми домовились остаточно, що в кінці травня Лобсин з сином, п'ятьома кіньми, запасом олії, в'яленого м'яса і сухих пенок приїде в Чугучак. Я на той час заготую сухарі, борошно, чай, цукор, сіль, посуд.
Коли я розказав консулові, що ми знову зібрались мандрувати, він спитав:
— Нову авантюру задумали? Яку саме і чи далеко поїдете, невсидлива людина?
— Якщо такі розкопки, які ми з німцями вели в руїнах коло Турфана, можна назвати авантюрою, Сергію Васильовичу, ви вгадали.
— Невже ви в Турфан зібрались? Німець, мабуть, там все геть-чисто підібрав!
— Ні. Лобсин дізнався, що руїни стародавнього міста е далеко ближче, в наших горах, на ріці Дям. Ось ми й хочемо подивитись, чи нема там чогось цікавого.
— Що ж, це добре. Тільки умова — все, що знайдете, покажете мені. Такі старожитності не можна розбазарювати по дрібничках. Наша Академія наук і музей Ермітажу все охоче куплять. Я їм напишу, додам список знахідок, і вони пришлють знавця, який все оцінить, заплатить вам і речі відправить в Петербург. Адже сисунець для німецької академії розкопував, а ви будете для нашої шукати.
— Правильно, Сергію Васильовичу! І нам теж приємніше буде попрацювати для вітчизняної науки і відсилати добуті старожитності нашим вченим людям для вивчення і виставки в російських музеях.
— У німця ви навчились розкопувати. А він, мабуть, записував, де, що і на якій глибині знайдено. Чи не так?
— Так, все записував і професор, і його секретар, але що писали — не знаю, вони речі по-німецькому називали. Секретар ще план кожної будівлі знімав і де що знайдено помічав.
— От і ви робіть так само. Я дам вам клітчастий папір, лінійку з масштабом, циркуль і покажу, як треба план будівлі знімати. А якщо на стінах знайдуться які-небудь розмальовані картини, які фресками називаються, — ви їх не збивайте, — зіпсуєте. Спробуйте перемалювати, хоча б грубо, приблизно. Я дам вам кольорові олівці. Всякі статуї, великі ліпні фігури, карнизи, прикраси — не чіпайте, тільки відмічайте на плані. Всі такі речі потребують знавця, щоб їх зняти непопсованими і вкласти для перевезення.