В нетрях Центральної Азії
- Автор: Обручев Владимир Афанасьевич
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: ДЕРЖАВНЕ УЧБОВО-ПЕДАГОГІЧНЕ ВИДАВНИЦТВО «РАДЯНСЬКА ШКОЛА»
- Переводчик: П. Гонтаренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В нетрях Центральної Азії». Краткое содержание книги:
Тому після першого дня роботи в руїнах, коли всі ми дуже стомились, було вирішено запровадити такий порядок: вставати на світанку, з сходом сонця йти на роботу і о десятій годині ранку, коли сонце починає вже дуже припікати, повертатись додому, обідати, відпочивати годин до чотирьох і потім працювати до заходу. Присмерком вечеряти і спати до світанку.
В недільні дні я й Лобсин відпочивали, професор і секретар працювали вдома, переглядали, описували і вкладали речі, добуті при розкопках; секретар креслив плани міста і будівель, зняті за тиждень, а професор підправляв фарбами свої зарисовки фресок і переписував начисто свої спостереження.
Слід зазначити, що роботи в них було не так багато. Статуї божеств були здебільшого розбиті, без голів і часто без всієї верхньої половини тулуба, а іноді й без ніг. Штукатурки, на якій колись були намальовані фрески, в багатьох кімнатах і нішах не було, вона відвалилась або покришилась від часу чи була оббита таранчами на удобрення полів. Таранчі розтягли також багато цегли з руїн як готовий матеріал для своїх будиночків. Через це уцілілі фрески були лише обривками; повні траплялись дуже рідко.
В одній з будівель, що найкраще збереглася, професор знайшов на уцілілій частині склепіння зображення птаха Гаруде у вигляді людини з крилами, з пташиними ногами з кігтями і з стрілами в руках, а під ним фігуру жінки, що падає вниз головою. В другій будівлі частина фрески зображала лихого генія Махакала індійського культу з чотирма руками і свинячою мордою, що сидить на трупах своїх переможених ворогів. Частини фресок зображали квіти, різні візерунки, голови птахів, фрагменти людей в убранні, мабуть, оздобленому дорогоцінним камінням, а також Бодисатву, що сидить у квітці лотоса. Професор сказав нам, що всі ці зображення мають багато спільного з мистецтвом індійського буддизму і, очевидно, виконані майстрами-індусами.
Фреска, знайдена в руїнах Кара-Ходжа.
Наші розкопки дали монети мідні, срібні, рідко золоті, черепки глиняного і фарфорового посуду, ґудзики, маленькі глиняні, зрідка бронзові статуетки божеств і клаптики списаного паперу з китайськими, уйгурськими і санскритськими письменами. Написи подекуди збереглися і в нішах на штукатурці, на підніжжях статуй, і секретар акуратно копіював їх літера в літеру.
Сміття в будівлях нам доводилось, викинувши цеглу та її уламки, перебирати руками, а дрібне просіювати через сито, щоб не загубити якусь маленьку річ. Через це розкопки йшли повільно, і кожна кімната, залежно від площі і кількості навалу, потребувала від двох до чотирьох чи навіть п'яти днів роботи.
Одного разу з нами трапилась досить неприємна пригода. Ми працювали в будівлі, коло якої протікав невеликий арик для зрошення поля, що займало частину міста. На полі вже доспівала пшениця. Викидаючи сміття через стіну, ми загатили арик і не помітили цього.
Раптом нас оточило п'ятеро таранчів з серпами в руках і обвинуватили в затопленні поля, яке вони прийшли жати. Вони назвали нас злодіями, які шукають скарби, зариті в місті. Ми виправдувались, говорили, що ми робітники експедиції, яка має дозвіл турфанського амбаня на розкопки. Але таранчі не повірили нам, примусили спочатку прибрати сміття, що загачувало арик, а потім повели нас до старшини, але не селища Астана, де була наша квартира, а села Кара-Ходжа. Тут до двору старшини зібрався натовп таранчів, які, почувши про спіймання злодіїв, вимагали, щоб нас відправили під вартою до люкчунського вана, як начальника всієї округи. Перспектива прогулятися в Люкчун, що був віддалений на 40 верст, в саме пекло пустинною дорогою була досить таки неприємна, тим більше, що час був пізній, і ми збиралися йти додому відпочивати.
Старшина, на щастя, виявився згідливим. Довідавшись, що ми живемо в селі Астана, він відправив нас до старшини цього села, який знав про роботи і бачив всіх нас, відвідуючи нашу квартиру. В нього справа швидко з'ясувалась. Виявилось, що поля в руїнах Ідикут-Шарі належать частково жителям селища Кара-Ходжа, які ще нічого не знали про експедицію — трапилось це на початку наших розкопок. Старшина, звичайно, відпустив нас додому.