К7

— О! — сказав я.

Власне, яка різниця? Кілька мільйонів кілометрів сюди чи туди в нескінченному Всесвіті не має ніякого значення. А може? Я спитав Семена, що далі та що нас чекає.

— Цього я й сам не знаю, і тому хвилююся! — відповів Семен.

Я приклав до очей електронний бінокль і глянув крізь вікно. Аж здригнувся. Небо міняло постійно кольори. З яскраво-червоного ставало зелене, жовте, то знову заливалося пурпуром. Зорі миготіли в дивному кольоровому сяйві, а наше далеке вже Сонце величини горішка світило малахітовою зеленню.

На мій оклик Гаська й Семен заклали теж електронні окуляри. А Всесвіт мінявся, як у калейдоскопі, появлялися кольорові світляні ромби, трикутники, що взаємно себе перетинали, входили одні в одні, міняли свої фігури і констеляції. Гаська аж скрикнула з захоплення.

— Не знаю, як пояснити це явище! — заговорив Семен. — Може, це електронні бурі, може, новий світ…

— Яка скорість?

— Три четверті докладно.

Це означало, що ми мчимо із скорістю, рівною трьом четвертим скорости світла. Проте ми мали враження, що стоїмо на місці. Далекі зоряні констеляції пересувалися дуже поволі, цілком непомітно для наших очей. Але на зорі ми не звертали уваги. Нас захоплювала містерія Всесвіту, холодні вогні фігур і нескінченна далеч, що далі ще грала вогнями.

Часом находив на нас страх. Пригадалися слова дядька, коли давав нам вказівки перед нашою виправою: «Коли ввійдете у Всесвіт, будьте обережні. Я не хочу вас лякати, але ні на мить не забувайте, що ви у Всесвіті».

Ми опинилися безмежно далеко від усього, що тепле, що носить у собі відоме нам життя. Увійшли в безмежність, а в ній ми втратили орієнтацію і почуття певности, просто сказати б, втратили ґрунт під ногами. Поза нашою «Сорокою» реальність не існувала для нас: те, що ми бачили, це — вихри в безмежній теміні, це пропасть і апокаліптичні з’яви, це… просто нема в людській мові слів, щоб описати Всесвіт.

А він, здавалося нам, живе не монолітом, а окремими частинами, як ось наша Земля з людьми, тваринами і флорою. Земля сама собою живе своїм життям, а те, що поза нею, має теж своє, але яке ж відмінне існування!

Знічев’я світляні фігури зникли, і ми опинилися в темноті. Я захихотав, дарма що сміх був тут не до речі, але і Гаська, і Семен усміхалися. Безгомінно діяли наші мотори К7, наставлені вже на простори, що лежать поза сонячними системами.

— А як тут з часом? — неспокійно запитала Гаська.

Семен саме вимірював нашу віддаль від ворожої ракети.

— Наближається до нас! — заговорив з турботою.

На цю тему ми завели нараду. Кожний висловлював свої думки й побоювання. Як нам утекти від ракети? Можемо прийняти бій, але хтозна, яку зброю має ракета?

Ми дійшли до таких висновків:

1. Коли москалі вислали в погоню за нами тільки одну ракету, а не цілу групу, можна думати, що пішли на цей риск тільки тому, що вона є новим винаходом, новою зброєю, і є єдиною, яку Москва могла вжити. А це означає, що можуть у ній трапитися всякі несподіванки на нашу користь. Наприклад, перестануть діяти деякі апарати, ракета може вибухнути тощо.