К7
- Автор: Тис Юрій
- Серия: Бібліотека видавництва «Гомін України» #25
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: Гомін України
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «К7». Краткое содержание книги:
— Чужий світ, в якому знаходимось, не дозволяє орієнтуватися в майбутньому. Ми звикли, що час на Землі йде від минулого по-через теперішнє до майбутнього. Тут усе інакше. Як би вам пояснити? Тут час не йде у знаному нам напрямі, а якось інакше, навскіс чи вбік.
Він зрезигновано махнув рукою.
— Цього і словами не можна вияснити. Мішається дійсне з недійсним, минуле з майбутнім. Дійсність і сон розділені на Землі. А тут вони нерозгадно помішані. Нема для нас розв’язки!
Кожний з нас кілька разів денно споглядав на екран телелюнетного бачення. Триклята московська ракета поволі, але постійно наближалася до нас.
Ми мали дві можливості: ждати, аж ракета наблизиться на таку віддаль, яка дала б нам можливість обстрілу, або самому приспішити реченець бою, зменшуючи швидкість нашого льоту. Семен не міг рішитися, маючи, мабуть, якісь причини, що їх затаював від нас. Врешті й не диво, на ньому спочивала відповідальність не тільки за наше життя, але і за успіх нашої виправи в космос. Наша невдача була б історичною катастрофою України, від нас залежала доля мільйонів земляків, що жили на нашій далекій тепер планеті, та, що більше, може, й майбутнє багатьох поколінь українського народу.
Врешті одного ранку Семен сів при екрані й почав докладні поміри й обчислення. Ми поводилися тихо, а коли мені вихопилося голосніше слово, Гаська прикладала палець до уст, щоб я мовчав.
Врешті Семен підвівся:
— Починаємо, друзі! Ракета наблизилася і є в межах діяння нашої рушниці.
Ці слова були для нас визволенням з нервової напруги останніх днів. Гаська стрибала з радости, і мені мало що бракувало, щоб я вхопив у рамена їх обоє.
Нарешті! Рішається!
І я, здержуючи радість, промовив штучно поважним голосом:
— Бути або не бути! Запам’ятайте собі, друзі, це слова, що їх сказав Панько в найвідповідальнішій хвилині свого життя!
— Панько завжди думає, що ми дурні! — заговорила Гаська, звертаючися до Семена.
— Що? — спитав Семен, який і не слухав того, що я сказав, затоплений у своїх роздумуваннях.
— А то чому? — спитав я.
— Тому що «бути, чи не бути» відомі слова Данте! — відповіла Гаська.
Тепер я попав у лють.
— А ти думаєш, що я дурний?! Це сказав не Данте, а Шекспір, і то ще за свого життя!
Гаська захихотіла з радости. Лукава дівчина! Я запізно похопився і дав себе вивести в поле. Але прийде і на неї час!
— Тепер слухайте уважно! — не помічаючи нашої любої розмови, заговорив Семен. — Ти, Гасю, стеж пильно за скорістю ворога. Що п’ять хвилин подавай мені віддаль від ракети в тисячах кілометрів. А ти, Паньку, бери рушницю і на мій наказ починай обстріл. Починаємо!
За хвилину Гаська подала:
— 325!
Це означало, що ракета віддалена від нас на 325 000 кілометрів. Я сидів при задній стіні, біля екрану, з рушницею в руках. Стрілятиму сконцентрованим струмом світла. Зброя, що не заводить! А коли йдеться про ракету, то мікроскопічно малий струм стопить її поволоку і спричинить вибух атомового набою. І кінець!
Я прицілився за допомогою помірових апаратів і ждав.
— Готов?
— Готов!
— Стріл!
Я натиснув язичок рушниці. Семен глядів пильно на ракету крізь телескоп.
— Ще раз!
За хвилину Семен схвильовано наказав:
— Постійний обстріл!
Це означало, що маю пустити у ворога безпереривний струм світла.
Семен мовчав, стежачи за ракетою.
— 298! — зголосила Гаська.
Семен відхилився від апаратів.
— Залишім це. Ракета має охоронні засоби проти нашої зброї…
Збентежені, ми стояли тепер у гурті, близько одне одного, наче б таким способом хотіли відвернути небезпеку.
— Поодинокі постріли, — пояснював Семен, — викликали спалах і світляний ореол довкола вістря ракети. Це вже було для мене несподіванкою і зродило в мені підозру, що наш промінь світла розпорошується при зударі з ракетою. А опісля, коли ти безперебійно натиснув язичок, ореол не зникав так довго, поки ти стріляв. Отже, наша зброя не має успіху.
— Що ж робити? — спитала тривожним голосом Гаська.
Семен розвів руками.
— Поки що приспішимо наш лет! — відповів і скорими кроками подався до командного стола.
Ми поспішили на свої місця, щоб прив’язатися до крісел. Незабаром ми відчули приспішення лету, я закрив очі. Що далі?
— А може б ми залетіли на зад ракети?