К7

— Як буде, так буде! — докинув я.

— Це вже ні Данте, ні Шекспір, а Панько! — злобно додала Гаська.

Я промовчав напасть, не час тепер на суперечки. Ми скоро прикріпилися поясами, зайняли вигідні позиції, я ще раз кинув погляд в сторону ворога.

— Готові?

— Готові!

Семен наставив кермо на повне коло. Я почув раптом сильний натиск дозаду, бо наші крісла ми наставили в напрямі зміненого лету. Натиск був такий сильний, що я не міг навіть звернути трохи голови, щоб поглянути, що діється з Гаською. Страшний безвлад обгорнув мене, я хотів сказати Семенові, що все гаразд, але не в силі був рушити губами. Стало важко віддихати. Здавалося мені, що на момент я втратив свідомість. Витримати, витримати! В голові шуміло, хвилинами я не бачив нічого, раз тільки дійшли до мене з мікрофону слова Семена:

— Зберіть усі сили, не піддавайтеся! Половина дороги за нами!

Пізніше я чув ще раз голос Семена, але не міг зрозуміти його слів. Щораз частіше попадав у безтяму і прокидався, час від часу чув сильне биття серця і знову западав у півсвідомість.

Врешті отямився, несподівано ожив, рушив головою, згодом рукою. Глянув в бік Семена й побачив, що він саме звільняється з крісла. Я зробив те саме. Коли піднявся, ноги вгиналися піді мною, але це було ніщо, порівнюючи з попереднім станом. Я підійшов до Гаськи і звільнив її з крісла. Вона глянула на мене непритомними очима. Я злякався. Білки були налиті кров’ю.

— Наша спроба вдалася, — заговорив Семен, — ракета перед нами. Тепер, Паньку, бери рушницю — і до діла! Поспішай!

Голим оком ми не могли бачити ракети, на це віддаль була завелика. Але на екрані ракета чітко видніла перед нами.

— Починаємо!

Я прицілився, все інше прийшло в шаленому темпі. Ледве я натиснув на язичок рушниці, як на екрані появився яскравий блиск і погас.

— Слава! — закричав Семен. — Кінець!

Ми попали в нестямну радість: обіймалися, цілувалися, стрибали.

Та ось я споважнів:

— А що, як кусні ракети потрапили чи потраплять у нас?

— Не журися! — засміявся Семен. — Вибух атомового набою розпилив усю ракету на мікроскопічно малі порошинки. Тут нема для нас небезпеки.

Тепер ми спочивали. Гаська готовила обід, ми безжурно розповідали жарти, розважалися.

— А куди ми летимо? — поставив я несподівано важке питання.

Але Семен засміявся. Ще трохи, і він провірить напрям і скорість. Найважливіше, що ми позбулися ворога!

Не зважаючи на радість перемоги, ми турбувалися здоров’ям Гаськи. Вона ледве трималася на ногах, і було ясно, що цю пригоду вона відлежить кілька днів. Тож ми поклали її в ліжко і сиділи біля неї, розважаючи її дотепами.

— У тебе гарні очі стали! — жартував я з її перекривавлених білків.

— Твої ще кращі! — відповіла й подала мені дзеркало.