К7
- Автор: Тис Юрій
- Серия: Бібліотека видавництва «Гомін України» #25
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: Гомін України
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «К7». Краткое содержание книги:
Ми підняли щось, що подобало на вивернений човен.
Виявилося, що з другого боку воно було порожне, це була туга шкаралупа, і дуже важка.
Ми спробували її ножем.
— Тверда! — сказав Семен.
— Я знаю, що це — черепаха!
Семен похитав заперечливо головою.
— Панцерна риба! Бачив таке в музею.
Він нахилився до мене і сказав тихо, щоб не почула Гаська:
— Ми знаходимося в добі, яку в нас геологи назвали мезозоїчною формацією, юрою. Період великих гадів, панцерних риб і узублених птахів. Треба бути обережним!
Раптом Гаська скрикнула. Ми кинулися до неї. Дівчина вказувала рукою на ліс.
Понад деревами кружляв велетенський птах. Мав широкі крила, наче лилик, велику голову з потужним розкритим дзюбом.
— Це що?
— Птеранодон! — прошепотів Семен. — Це не птах, а літаючий гад!
Ми згуртувалися щільно і споглядали мовчки на потвору. Вона заточувала великі кола, наближаючись щораз більше до нас. Було видно, як її крила, розміщені між ногами, наче у потужного лилика, то натягалися, то звільнювалися. Її подовгасте й безхвосте тіло було цілком гладке. Довжина літаючого гада виносила не менш десяти метрів.
Гаська приспособила електронну пістолю. Ми теж узяли зброю в руки, були напоготові.
— Відступаймо поволі до корабля! — скомандував Семен. — В разі нападу — стріляємо!
Ми почали наш поворот, не спускаючи з очей потвори. А вона дедалі ближче підлітала до нас, і ось уже над нашими головами! Її великі жовті очі непорушно дивляться на нас.
— Найгірше те, що мусимо одягнути шоломи! — сказав Семен. — Наближаємося до поля великої радіації!
Ми закрили шоломи, і через те важче було стежити за гадом. Та ось він зненацька спустився вниз і важко впав на землю, загородивши нам дорогу до авта. Зате ми могли краще його бачити, не мусіли йти з піднятими вгору головами.
Гад незугарно порушався по землі, він повз у наш бік. Це було велетенське неповоротке тіло, яке ледве рухалося. Мабуть, у нього ноги непридатні для ходу.
— Ми безпечні! — зрадів Семен. — Він не здожене нас, навіть якби ми йшли без поспіху.
— Хто знає! — сумнівалася Гаська. — А як потвора раптом кинеться або почне бігти? Ні, краще втікаймо!
Усе-таки ми підійшли до гада. Він мав на плечах панцер, багато могутніший від шкури крокодила, крила були з поморщеної голої шкури, а на ногах великі пазурі. Роззявляючи пащеку, від підповзав до нас, мабуть, уважаючи нас за свої жертви. Довга лиса голова, закінчена потужною щокою-дзюбом, викликала неприємне враження.
— Яка гидота! — промовила Гаська. — А все ж це створіння. Одне з перших, мабуть.
— Такі були на землі в юрайському періоді.
— Значить, ми попали в ту саму добу на Венері. Отже, людей тут не знайдемо!
— Мабуть, ні, — відповів Семен. — За мільйони років появиться тут перша людина.
— Хіба що з Землі вишлють когось сюди, наприклад, москалів, — докинув я.
Ми залишили потвору і рушили до нашого авта. Незабаром сиділи у «Сороці».
— Ах! — з полегшенням сказала Гаська. — Тепер я щаслива, ми дома!
Ще довго ми розмовляли про гада. Як він підіймається в повітря? Живе на землі чи на деревах? Де гніздиться, чим живиться? Рибами? Птахами?
— Птахів ще нема. Мабуть, з причини великої радіації. І ще сотні тисяч років їх не буде на Венері.
— Виходить, це дуже молода планета.
— Безперечно. Вона могла, правда, народитися разом з нашою Землею, але розвивається чи старіється повільніше. Мабуть, тому, що ближче Сонця. Тому така вогкість на ній, гляньте!
Ми глипнули у вікна. Назовні було наче молоко. Ні на півметра не було нічого видно.
— Знову мряка! Цікаво, як ці створіння бачать!
— Може, їхні очі пристосовані до цього. Ультрачервоні промені?
Западала ніч, ми готовили вечерю. Були втомлені. Я думав саме лягти, коли щось важко стукнуло у вікно.
Ми кинулися. За прозорою стіною «Сороки» появилася голова потвори. Вона пробувала дзюбом пробити пластичну стіну. Гляділа на нас своїми жовтими безвиразними очима.
Гаська пригорнулася до Семена. Я погасив світло.
Добре, що потвора зникла, було б неприємно, якби залишилася і приглядалася до нас своїми поганющими очима.
Проте неспокій гнобив нас, а Гаська раз-у-раз споглядала на прозорі стіни корабля, чи знову поза ними не стирчить цей гидотний гад.
— І що далі? — спитала, готуючи в кухні паляниці.
— Будемо шукати на Венері К7.
— А як не знайдемо?
— То пошукаємо на інших планетах.
Гаська замовкла. А по хвилині спитала: