Білий Бім Чорне вухо

Годували Біма дуже добре, а крім того, й поросята — вже чималенькі, на половину Бімового зросту — не заперечували, якщо він інколи у них брав пробу з коритця. Кожного ранку йому давали близько літра молока, яке тут мали ні за що. Здавалося б, що ще потрібно собаці? Але двір є двір, клітка-табір, обгороджений тином та завжди зачиненими ворітьми і хвірткою. Не для мисливського собаки це: лежати, стерегти курей, виховувати поросят, — ні і ні, та ще з таким видатним чуттям, яке — про що ми вже давно знаємо — було в Біма.

Він уже звик до двору, до його населення, не дивувався з їхнього ситого життя. Та коли з лугу віяло вітром, Бім стурбовано ходив, ходив від тину до тину або ставав на задні лапи перед тим же тином, нібито хотів хоч трохи наблизитися до висоти, і дивився вгору, в небо, де літали голуби — легкі, вільні. Щось усередині смоктало, а він, певно, відчував, що при такому добрі і гарному ставленні не було чогось найголовнішого.

… Ех, голуби ви, голуби, нічого ж бо ви не знаєте про ситого собаку в неволі!

Бім відчув ще й те, що довір'я до нього нема, коли не випускають. Кожного ранку Хрисан Андрійович з Альошею вигонили своїх овець з двору і йшли з ними на цілий день в киреях, з ґирлиґами. А Біма, хоч як він просився, залишали в дворі.

І ось одного разу Бім лежав, уткнувшись носом у тин, а вітер приносив вісті: луг є, десь недалеко є й ліс. Воля поруч! Побачив у щілинку — пробіг собака. Тоді йому стало не по собі. Він колупнув лапою землю під тином раз, другий, колупнув ще і заходився щосили: передніми копав і підгортав землю під себе, а задніми викидав далі — навіть понівеченою можна щось робити, хоча й не на повну силу.