Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
— Аль-Ашшарі, — покликав він товариша, котрий стояв біля вежі і обдивлявся море з заходу. — Поглянь-но на отого з птахом… Він схожий на гяура.
Аль-Ашшарі, обіпершись об зуб бійниці, став вдивлятися в стійбище на березі.
— Ніякого чоловіка з птахом там немає, — відказав вартовий. — Сплять усі — люди і тварини.
— Але ж він іде босоніж по самій крайці води. І чорний птах у нього на плечі.
— Я ж застерігав тебе, братику, не кури гашишу, коли вартувати на стіну йдеш. Це небезпечно. Один крок, і ти — в обіймах архангела Джебриїла.
— Що то за куріння? Всього кілька затяжок кальяна… Стривай, а чоловіка й справді не стало.
— Його там і не було, — сказав аль-Ашшарі. — То мара, сон твій ходив.
— Але ж мені не хочеться спати.
— Прочитай шість разів
“Прийду до Аллаха від шайтана, побитого камінням”*
і все щезне. Бо то підступи ібліса. — Аль-Ашшарі відійшов до башти, дослухаючись, як його товариш бубонить молитву.
Мулько стало в Абу-ль-Хасима на душі. Йому здалося, що не чоловік з птахом кудись зник, а він — вірний Аллаха — побував у дивному сні і вийшов з нього, залишивши там віщуна. У тому сні на його — Абу-ль-Хасимову — душу було поставлено тавро. Він виніс його у світ людей як знак біди.
Абу-ль-Хасим любив Сіноп. Тут він уперше зазнав кохання (правда, краденого), тут сподівався вік вікувати, якщо передчасно не віддасть голову за султана Амурата. І ось знамення — погане, чорне!
— О, Аллах, високий, великий, не дай упасти лихові на голови вірних твоїх! — заблагав він.
З тим зійшло на нього просвітління, а відтак — і почуття відповідальності. Погляд його став доскіпливо оглядати кожну деталь на березі-стійбищі, потім перенісся на рибальські фелюги, верфі, військові галери, на яких він не завважив жодного руху. “Або капудани не виставили дозірних, або ж ті сплять на вахті”, — подумав він. Проте на морі, скільки ока, не вгадувалося жодного суденця. Тільки неподалік від галери похитувались на поверхні дві чи-то діжки, чи якісь колоди.
То була така сама військова галера, яку козаки захопили у відкритому морі. Судно мало три щогли і підступитись до нього з борту заважали весла.
— Ну, що там, В’юне? — почулося з середини підводного човна.
— На кормі він. Спить, прихилившись до перил.
— Наші далеко?
— Слідом ідуть.
— Куди гребти?
— Лівими веслуйте… Ага, на мурах фортеці — сторожа в білому. Тепер прямо… Ледь-ледь. Зараз ми будемо під містком на кормі. Балакати вже не можна.
Димар виступав з-над води на два ліктя і був накритий шматком парусини. В’юн визирав з-під нього.
— Облиште весла, приготуйтесь, — прошепотів він. — Зараз відчеплюю лантух з піском.
Вартовий так і не повернувся зі сну. Увірвав йому життя стилет козацького навчителя Нетудихати.
На палубі галери з обох бортів у море дивилося кілька десятків гармат; біля них стояли діжки з порохом і ящики з ядрами. З носу височіла надбудова — каюти для офіцерів і лоцманів, з корми — така ж надбудова — помешкання капудана, яничар-аги та мулли.
— Не метушіться, — застеріг тихо Нетудихата. — З фортеці можуть запідозрити неладне.
Їх було п’ятеро: четверо веслярів і оглядовий — В’юн. Команду добирав Нетудихата. Поміж них був і колишній галерник, якого турки, коли він заслаб, просто викинули за борт військового судна в лимані, неподалік від Акермана. Його підібрали рибалки-гагаузи, довго відпоювали овечим молоком, а тоді відпустили. Він мав понуру вдачу і прозивався Мурлагою.
— Почнемо з капудана, — мовив колишній галерник до Нетудихати.
Двері прочинились тихо і поглинули Мурлагу і ще двох. По хвилі з каюти долинуло щось схоже на хропіння, а ще по миті ті ж самі троє вийшли на палубу.
— Там тільки двоє було, — сказав Мурлага.
Абу-ль-Хасим після знамення не зводив очей з нічного моря. Проте жодного суденця, жодної фелюги на обрії не помічав. Благо Аллах послав ясну місячну ніч. Єдиним, що на час привернуло його увагу, був якийсь рух на галері; з палуби-надбудови вийшли п’ятеро в білому (офіцерському) вбранні, походили, а тоді спустилися на нижню палубу, де спали прикуті веслярі і де під ними була казарма яничарів. О цій же порі він завважив рух і на другій галері, який скоро змінився на цілковите безлюддя. Мабуть, зверхники, перевіривши вахту, пішли досипати.