Велике плавання
- Автор: Шишова Зинаида Константиновна
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: М. Мартинюк
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Велике плавання». Краткое содержание книги:
Книга заснована на фактах і на здогадах.
З щоденника Колумба ми знаємо, що в його екіпажі були хлопчаки — корабельні юнги. Через необачність одного з них зазнала аварії «Санта-Марія» — флагманське судно флотилії.
Зінаїда Шишова дала цим невідомим юнгам імена, зв'язала їх дружбою, високим почуттям товаришування, таємницею карти.
За змалюванням характеру Колумба книга, яку ви зараз прочитаєте, не лише цікава. Вона є відкриттям у морі історії, вона сама — карта характерів людей епохи Відродження.
— Тепер ти розумієш, що ми квити? — пролунав наді мною голос Хуана Яньєса. — На що вказують морські правила? «Холера, чума і проказа з жахливою швидкістю розповсюджуються серед команд кораблів, і боротися з ними на морі неможливо. Тому людину, хвору чи ту, яка лише спілкувалася з таким хворим, належить висадити поодаль від людських поселень чи, якщо корабель перебуває у відкритому морі, негайно викинути за борт».
— Хуане Яньєс, — сказав я, падаючи до його ніг, — скажи мені, що ти пожартував. Або, можливо, тоді вночі ти погано розпізнав старого, і то був зовсім не Ернандо Кальвахара?
— Я ж обіцяв, що не викажу тебе! — прошепотів він. — Іди на своє ліжко і спробуй спокійно заснути. Отже, ми квити! — додав він з лихим сміхом. — Ну, пане адмірал, ще одна овечка відбилась од вашої отари!
…«Спробуй спокійно заснути, — сказав Яньєс Кріт, — я ж не викажу тебе». Він не викаже мене, але я можу захворіти через місяць, через тиждень, можливо, навіть завтра…
Лежачи на своєму ліжку, я намагався стримати сльози. Я затуляв обличчя руками і ховав голову під подушку, але ридання струшували все моє тіло.
— Що з тобою, — турботливо спитав мене мій сусід по ліжку, Хуан Роса. — Ти, може, захворів, Франческо?
Ні, я ще не захворів. Але чи не краще мені загинути зараз, ніж тижні, місяці чекати страти? Кажуть, що у хворих проказою шкіра вкривається неначе лушпинням, на лобі і навколо рота пролягають глибокі зморшки, які надають людському обличчю подоби лев'ячого писку.
Думки плутались у мене в голові, і я повільно почав поринати у сон. Я перестав бачити закіптюжене скло ліхтаря, густі гілки старої яблуні звисли наді мною. Я знову в Анастаджо. Мати стоїть у дверях і усміхнено дивиться, як я прив'язую до сучка гойдалку. Яка вона добра і вродлива! Коли вона йде у поле, то зав'язує хустку під самими очима, щоб сонце і вітер не обпалили її білого обличчя. От вона доглядала прокаженого, але бог урятував її, і вона не захворіла…
«Чи передається така несприйнятливість до зарази від батьків, до дітей?» — спитав Орніччо у синьйора Маріо, але що відповів секретар моєму другові, я не можу пригадати. Я вже сплю. Мотузки гойдалки риплять наді мною, і ніжні білі пелюстки осипаються мені на чоло і руки.
Вранці я встаю вже з готовим рішенням. Зараз я піду на розмову до адмірала, але насамперед необхідно побачити Таллерте Лайєса. Я спускаюсь у трюм і стукаю у двері комірки.
— Це я, Франческо Руппі, — шепочу я англійцеві. — Підбадьортесь, синьйоре Лайєс, уже швидко скінчаться ваші випробування.
— Хто може мені допомогти? — каже бідолаха з глибоким жалем. — На щастя, у мене нема ні дружини, ні діток… Прикро мені, що я ні пенса не залишу своїй бідній матері, але, хай простить мені бог, ще гірше мені загинути, не досягнувши берегів материка, про який каже пан адмірал…
— Підбадьортесь, синьйоре Лайєс, — повторюю я ще раз. — І, якщо ви залишитесь живим, згадайте в своїх молитвах лігурійця Франческо Руппі.
Я піднімаюсь сходами нагору. Біля адміральської каюти я зупиняюсь, прислухаючись до гучних ударів свого серця.
— Увійдіть… — відповідає адмірал на мій обережний стукіт. — Що тобі потрібно? — каже він незадоволено.
Я, мабуть, перешкодив йому молитися. Запалена свічка стоїть перед розп'яттям. Пан підводиться з колін. Я чую тихий дзвін. Невже адмірал носить під одягом вериги[63], наче святі сподвижники? І все-таки ця людина могла так легко пожертвувати мною…
— Що тобі потрібно? — повторив адмірал суворо. Але я не відчуваю страху або розгубленості. Ця людина дуже винна переді мною, і я зараз скажу їй в очі всю правду.
— Месіре, — починаю я, — Таллерте Лайєс несправедливо страждає в тюрмі, він не винен у тому, що ми залишились без води.
Мені на подив, пан не перебиває мене. Він слухає, схиливши голову набік і приплющивши повіки. Які темні кола у нього під очима! Який він блідий і виснажений! Тонкими, сухими пальцями він поправляє свічку і знімає нагар.
— Таллерте Лайєс не винен у тому, що ми лишились без води, — повторює він за мною. — Далі, я тебе уважно слухаю, хлопче.
Він ступає крок до дверей, але, похитнувшись, хапається за стінку. Який він виснажений і кволий! Він терпить голод і спрагу нарівні з усією командою, але, тоді як ми хоча б трохи спочиваємо вночі, він всі ночі простоює молячись. «Ти вже ладен розжалобитись, Франческо, — звертаюсь я сам до себе, — але не забувай, яке лихо заподіяла тобі ця людина».
63
Вериги — залізні ланцюги, які носили під одягом бузувіри-ченці, мордуючи своє тіло.