Новітнє вчення про тлумачення правових актів
- Автор: Коллектив авторів
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Право
- ISBN: 978-966-458-424-8
- Жанр: право
Электронная книга - «Новітнє вчення про тлумачення правових актів». Краткое содержание книги:
4. Порядок слів у реченнях необхідно враховувати при тлумаченні правових актів навіть тоді, коли простіше було б цей порядок ігнорувати. Так, науковці — фахівці у галузі господарського права не без підстав стверджують, що слово «особисті» у ч. 1 ст. 1 ЦК («цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини...») відноситься і до слова «немайнові», і до слів «майнові відносини». Це — явний недолік наведеного законодавчого тексту. Його слід визнати, але в кінцевому рахунку слід зробити висновок про те, що цивільне законодавство (крім ч. 1 ст. 1 ЦК) не використовує такого поняття як «особисті майнові відносини», не встановлює правового режиму таких відносин, тобто де-факто усупереч ч. 1 ст. 1 ЦК воно їх не регулює.
Сам законодавець виявився неспроможним зрозуміти написане у першому реченні ч. 1 ст. 33 ЦПК, а тому включив до первісної редакції цього законодавчого положення і друге речення («суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред’явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача. У разі відсутності згоди на це позивача суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача»). Слова «за клопотанням позивача» у першому реченні ч. 1 ст. 33 ЦПК відносяться і до слів «або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача». Тому друге речення ч. 1 ст. 33 ЦПК (у первісній редакції) суперечило першому реченню. Ця суперечність була усунена шляхом вилучення другого речення із тексту ч. 1 ст. 33 ЦПК (Законом від 7 липня 2010 р.). Суперечності не стало. Але ж не стало і права суду залучити співвідповідача за відсутності клопотання позивача.
У такий спосіб стали виникати ситуації, із яких не можна знайти вихід у межах букви і логіки конкретних правових норм. Наприклад, судове рішення про поновлення на роботі керівника державного підприємства, звільненого з роботи наказом міністерства, і про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу має бути виконане міністерством і підприємством, що є стороною трудових правовідносин з участю керівника. Відтак і відповідачів (співвідповідачів) має бути двоє — і міністерство, і підприємство. Але за відсутності клопотання позивача суд не вправі залучити до участі у справі співвідповідача (міністерство, якщо керівник звернувся з позовом до підприємства, або підприємство, якщо позов подано до міністерства). Ця незручність не може бути ні підставою для ігнорування тексту ч. 1 ст. 33 ЦПК та твердження про те, що суд може залучити співвідповідача незалежно від наявності клопотання позивача, ні для відмови у задоволенні позову. З урахуванням принципу верховенства права суд повинен залучити до участі у справі співвідповідача незалежно від клопотання позивача.
У науковій літературі зверталась увага на випадки некоректного використання сполучників «і» («та»), «або». Зокрема, сполучник «або», що вживається у ч. 5 ст. 226 ГК («у разі невиконання зобов’язання про передачу їй індивідуально визначеної речі (речей, визначених родовими ознаками) управнена сторона має право вимагати відібрання цієї речі (речей) у зобов’язаної сторони або вимагати відшкодування останньою збитків»), невиправдано обмежує можливості захисту прав кредитора. Ситуація набуває характеру нормальної тільки з урахуванням того, що правова норма, яка логічно закріплена в положенні акта законодавства і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам. Йдеться про правову норму, що логічно закріплена в ч. 5 ст. 226 ГК і відповідно до якої у разі, коли право захищається шляхом відібрання речі (речей), управнена сторона не має права на відшкодування збитків. Ця правова норма не може застосовуватись усупереч правовій нормі, що текстуально закріплена у ч. 1 ст. 224 ГК («учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або законні інтереси якого порушено»).