Новітнє вчення про тлумачення правових актів

Відповідно до частини другої ст. 15 Закону «Про оренду землі» відсутність у договорі оренди землі однієї із істотних умов є підставою для визнання його недійсним за рішенням суду. Таке ж правило було передбачено частиною третьою ст. 14 Закону «Про оренду землі» у його попередній редакції (від 6 жовтня 1998 р.). Це свідчить про послідовність законодавця у розумінні наслідків відсутності в договорі хоч би однієї із умов, що відповідно до законодавства є істотними.

Частина друга ст. 18 Закону «Про іпотеку» у первісній редакції встановлювала, що відсутність в іпотечному договорі однієї із істотних умов означає, що договір є неукладеним. Але 15 грудня 2005 року до цієї частини були внесені зміни, відповідно до яких відсутність в іпотечному договорі хоч би однієї із істотних умов є підставою для визнання його недійсним за рішенням суду. Отже, у цьому випадку законодавець дійшов висновку про те, що зазначення на неукладений договір є неправильним, а тому він вніс зміни до частини другої ст. 18 Закону «Про іпотеку» і визнав відсутність в іпотечному договорі хоч би однієї із істотних умов підставою для визнання договору недійсним за рішенням суду. У такий спосіб законодавець чітко висловив своє розуміння поняття неукладеного договору: це — договір, що має правовий режим оспорюваного правочину, він підлягає визнанню недійсним судом. Лише стосовно господарських договорів ч. 8 ст. 181 ГК встановлює, що неукладений договір є «таким, що не відбувся», тобто таким, що не має значення юридичного факту, прирівнюється до нікчемного правочину.

Проте, судова практика виявилась не готовою сприйняти те розуміння неукладеного договору, яке випливає із наведених законодавчих положень.

Те розуміння поняття, що випливає із положень законодавства, що тлумачаться, має перевагу при правозастосуванні навіть перед тим визначенням поняття, яке поширюється і на положення законодавства, що тлумачиться. Так, «зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку» (ч. 1 ст. 509 ЦК). Доповненням до цього визначення є положення ч. 3 ст. 510 ЦК: «Якщо кожна із сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї». Тут фактично уточнюється, що на підставі двостороннього договору (ч. 3 ст. 626 ЦК), як і на підставі одностороннього договору (ч. 2 ст. 626 ЦК), виникає єдине зобов’язання. Це відповідає розумінню поняття зобов’язання в науковій і навчальній літературі. Але ж таке розуміння зобов’язання виключає розумне застосування положень ст. 608 ЦК. Якщо художник прийняв замовлення на створення твору образотворчого мистецтва, отримав в порядку попередньої оплати 50 відсотків передбаченої договором плати та загинув в результаті нещасного випадку до закінчення виконання замовлення, то при розумінні зобов’язання як такого, до змісту якого входять права і обов’язки обох його учасників, припиняються як обов’язки і права художника, так і права та обов’язки замовника. Отож, замовлення не повинне виконуватись, а гроші не повинні сплачуватись, а якщо вони були частково або повністю сплачені — не повинні повертатись.