Новітнє вчення про тлумачення правових актів

О. П. Подцерковний виходить із того, що при тлумаченні ст. 293 ГК слід виходити із того розуміння терміну «товар», яке випливає із визначення поняття товарів у ч. 6 ст. 139 ГК («товарами у складі майна суб’єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги»). Нетрудно помітити, що ч. 6 ст. 139 ГК, уся ст. 139 ГК не стосуються обороту товарів, робіт, послуг, а тільки визначають види майна суб’єктів господарювання. Виводити розуміння товарів, що випливає із ч. 6 ст. 139 ГК, за межі дії цієї статті і поширювати її дію на господарські зобов’язання було б неправильним.

Службовий твір визначається у ст. 1 Закону «Про авторське право і суміжні права» як «твір, створений автором у порядку виконання службових обов’язків відповідно до службового завдання чи трудового договору (контракту) між ним і роботодавцем». У ч. 2 ст. 16 цього ж Закону («виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем») використовується термін «службовий твір». Із контексту цього законодавчого положення чітко видно таке розуміння цього терміну, яке не відповідає визначенню відповідного поняття у ст. 1 цього Закону, бо до таких творів відповідно до цієї статті належать і ті, що створені на виконання цивільно-правового договору. Таке розуміння поняття службового твору, що випливає із ч. 2 ст. 16 названого Закону, має перевагу перед законодавчим визначенням поняття службового твору у ст. 1 цього ж Закону при тлумаченні усіх положень даного Закону.

У судовій практиці також проявляється прагнення надати нормативному визначенню поняття переваги над тим розумінням поняття, що випливає із законодавства. Так, відповідно до ч. 2 ст. 785 ЦК, «якщо наймач не виконує обов’язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення». Розуміння неустойки, що випливає із цього законодавчого положення, виходить за межі поняття неустойки, як вона визначена в ч. 1 ст. 549 ЦК («неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання»), а її види (штраф і пеня) визначені у ч. 2 («штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання») і ч. 3 («пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання») ст. 549 ЦК. Отже, коли в актах цивільного законодавства вживається термін «неустойка», то мається на увазі як неустойка, що передбачена ст. 549 ЦК, так і неустойка, про яку йдеться у ч. 2 ст. 785 ЦК. Зокрема, коли в п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК йдеться про вимоги про «стягнення неустойки (штрафу, пені)», то під неустойкою тут розуміється і неустойка, визначена у ст. 594 ЦК, і неустойка, про яку йдеться у ч. 2 ст. 785 ЦК.