Сентиментальні мандрівки Галичиною

Ось такі місця як вокзали, привокзалля залишають на тілі людини невидимі синці, і уникнути їх може лише той, хто ніколи не залишає дому або подорожує авто.

Зразу ж за автостанцією — старезний парк. Якби він був на горі, то вітри давно б звалили ці могутні дерева, чиї крони не пропускають сонячного світла. Моторошне місце із зігнилими альтанками, танцмайданчиком, поламаними гойдалками і смородом стічної канави. А при виході в місто жахливий пам’ятник жертвам репресій — руки, що стирчать із землі, перекривлене обличчя. Хтось по блату виграв конкурс.

Ну, а далі — це вже Самбір, хай понищений, але живий. Я завжди хотіла його пізнати, але все відкладала, бо треба було їхати далі. Колись я прочитала, що у внутрішніх двориках будинків на ринковій площі були городчики з лікарськими рослинами. Може, там мешкали аптекарі, може, самі міщани воліли мати при собі зілля на домашні потреби. Але від цієї короткої згадки я прихилилась до цього міста, це був перший знак моєї симпатії, бо полюбити Самбір за привокзальну площу, стіни казарми і понурий хідник, що веде до вокзалу, я не могла. І мені все здавалось, що з Самбором пов’язані якісь не дуже приємні спогади моєї родини, бо там мешкав ще старший брат мого тата — Григорій, якого я чомусь боялась, хоч бачила два-три рази в житті. Дуже авторитарний чоловік, але ті, хто покинув Сторонну, ніколи не бувають щасливими.

А потім була ще вулиця Тиха, 1. Я описала той будинок у романі «Гірчичне зерно». Там відбувався столітній бал, тобто бал раз у століття. А в реалі — там знаходилось приміщення товариства «Бойківщина». У 1985 році я крадькома перечитала в Дрогобицькому музеї всі випуски «Літопису Бойківщини» і це стало для мене першим пробудженням до майбутніх мандрів. То була рушниця, яка вистрелила у 2012 році.