Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
— Ти зможеш оцінити, скільки вони за цей час нажили?
— Запросто.
— Тоді я засвічу твою цифірку нагорі, і поставимо їм вимогу принести усе до копієчки. Годиться?
— Але й це — не головне.
Господи, що ж вона там іще накопала?!
— Головна проблема в тому, що твої гуманоїди знахабніли до неможливості. Ходять по підприємству, дають вказівки усім — від останнього клерка до директора. А тільки якесь запитання — одразу: «Так сказав Сергій Миколайович». — Вона так темпераментно жестикулювала чашкою з кавою, що я став побоюватися за свій та її одяг. — Думаєш, ти такий розумний, сховався тут в офісі, і наче ні до чого? Фіг і два фіга зверху. Твоє ім’я на підприємстві згадують частіше за директора. А за гуманоїдами решта й собі взялася тобою козиряти — як треба пробити якийсь свій лівак, кажуть: «Це для Сергія Миколайовича. Особисто». І роблять своє.
— Катю, не перебільшуй.
— Я перебільшую? Ти очі відкрий! Ми ж у реальному світі живемо, а не у твоїх схемах! Тебе свідомо підставляють. Підставляють під усіх цих оперів, упирів, як Ґенекових, так і заїжджих. І хто? Люди, яких ти витяг з того світу.
Вона дуже запалилася від власних відкриттів. Взагалі Катька часто передавала куті меду, розповідаючи про негаразди. Усі жінки мають звичку кілька разів повторювати одне й те саме з новою силою та завзяттям, і Катька тут — не виняток. Однак сьогодні я не хотів із нею сваритися.
— Ти ж знаєш, американські індіанці вважали, що, врятувавши людину від смерті, ти стаєш її рабом. Щось у цьому є. Принаймні бізнес–світ влаштований приблизно так: тут немає вдячності, а тільки залежність. Вони підставляють, бо думають, що в результаті я почну все–таки залежати від них.
— Вони підставляють, бо знають, що знову зможуть тебе шантажувати і ти знову будеш надриватися, щоб витягнути їх із дупи.
Це формулювання стосувалося вже не стільки гуманоїдів, скільки моєї персони і було швидше з розряду сімейних сцен. Спільне життя завжди дає змогу жінці у потрібний момент вдарити тебе по болючому. Що поробиш, у кожному союзі існують вічні конфлікти. Як, наприклад, конфлікт між діловим та особистим. Але й цього разу я вирішив спустити все на гальмах:
— Катрусю, якщо ти думаєш, що все це мені подобається, то сильно помиляєшся. Але треба виходити з того, що воно так є. А згадай, коли ти з чоловіком автомобілями торгувала, там були суцільні брахмани та далай–лами?
Сапула нарешті посміхнулася. Значить, попустило.
— Та ну! Козлота, як і всі. Хіба що товар там справжній, а не віртуальний, як у нас, тому трохи ближче до землі. Заплатив, купив, відвантажив.
Я поклав руку їй на коліно. На жінок це зазвичай діє заспокійливо.
— Не переживай, все буде добре.
— Я не можу не переживати. Там есбеушники почали стадами ходити. Хто їх привів?
Я розсміявся.
— Як це, хто? Заступничок директора. Він же конторський.
— Так а навіщо його брали?
Моя рука просунулася трохи вище по стегну.
— А де діватися? Прийшов наш генерал, привів хлопця. Ми й взяли. Не бійся, там усе під контролем.
— Під контролем, — передражнила вона мене. — Вони Юрасика побили.
Я здивувався:
— Юрасика? За що?
Юрасик був сином її далекої родички, прилаштованим на тепле місце з сімейних міркувань. Як видно з самого тільки імені, істота беззахисна — справжнє Боже теля.
— Ні за що. Просто так. Запросили з собою випити, напоїли і по п’яні набили морду. Брову розкроїли, тепер буде шрам.
Ага, от звідки ноги ростуть! Усі ці емоції — наслідки розмови з мамочкою Юрасика. Ну, нічого, йому корисно. Хлопцям взагалі корисно отримувати по морді. Молодим — щоб училися. Старшим — щоб не зазнавалися, щоб не вважали, що вхопили врешті Бога за бороду.
— Шрами прикрашають чоловіків.
— Ти і без шрамів красивий. І я тебе люблю.
— Мої шрами — на серці. Сапула зітхнула:
— Отож воно і є. Чи варто цим усім займатися, щоб отримувати шрами на серці?
— А що? Краще торгувати на базарі? Так там те саме — бізнес є бізнес. А так принаймні маю шанс вийти на фініш з якимось багажем. Щоб купити собі виноградник і жити спокійно.
— Свічний заводик, — виправила Сапула. — За класикою треба мріяти про свічний заводик.
— Нехай і свічний, — сьогодні я не був схильний боротися з жіночою агресією. — Головне, щоб було за що його купити.
— А у тебе нема?
Я замислився. Мабуть, це одне з найскладніших запитань. І справді, як визначити — досить у тебе грошей чи ні? Досить жінок чи треба ще? Дивлячись з чим порівнювати. Ні, я не олігарх, але й не голодую. Не знаю, які ціни зараз на виноградники, але, певно, міг би купити сотню–другу гектарів… Просто час іще не прийшов, та й взагалі, хіба можна у нашій країні бути впевненим у завтрашньому дні?