Щоденник моєї секретарки

— Та розумію, — засміявся він у відповідь. — Чи я не знаю, що таке ті провінційні генії і пророки? Твій ще не сильно нарваний. А бувають такі — хоч по наґлу поміч біжи.

— А, до речі, як тобі ця історія? Він і справді був стукачем, мама щось таке підозрювала, а дід — точно знав. У нього на цю братію нюх іще з таборів. Оце з ним обіймаюся, а сам гадаю, чи писав він на нас — на маму, батька, діда, чи не писав.

— А яка різниця? — спитав Мирослав. — Що це змінить?

— Слухай! — я взяв до рук дядьків рукопис і перегорнув кілька сторінок. — А тут, напевне, про це теж написано. Ти митець і можеш оцінити — як це воно стукачу жити серед людей, серед родичів і писати на них. А раптом і справді вийшло цікаво? Може, хтось із видавців візьметься?

Він не гірше за акторів вмів одним виразом обличчя передати потрібну емоцію і зараз скептично пересмикнув губою:

— Перепрошую, старий, але то не може бути цікавим за самим визначенням. То є так навіть якщо там геніяльний текст.

— Чому? — здивувався я.

— Бо текст сьогодні — то ніц. То останнє, на що має звертати увагу сучасний видавець. Бо книжку продає ім’я автора, а хто у нас автор? Ліна Костенко? Павло Загребельний? Лауреат Нобелівської премії? Чи хоч би Гіларі Клінтон або покоївка принцеси Діани? Той автор — ніхто, прийми мої перепросини і не ображайся, бо то не є особисте. Мені він навіть сподобався. Щирий такий вуйко.

— Тим більше, що сподобався. Це ж правда з вуст очевидця.

— То й що, коли очевидця? Знаєш, у мистецтві важливо не те, що хтось побачив, але хто саме побачив, ким він був? От хто, приміром, твій дядько? Сантехнік. Най би й інженер. От якби тобі у книгарні запропонували мемуари сантехніка, ти б їх купив?

— Ну, не перебільшуй. Він перш за все стукач, а потім уже сантехнік. Ти ж сам чув, що у сантехніки пішов від безвиході, щоб не було на кого писати.

Мирослав повчально підняв пальця вгору:

— Запам’ятай на все життя, друже. Стукач — то не перш за все. Стукачів були тисячі, коли не мільйони. Стукач — це приправа, часом дуже пікантна. Та основна страва — на кого саме він стукав. Якби він був стукав на Марченка, Стуса, Дзюбу, Хмару — то була би бомба. А з ким, прошу пана, балакав інженер–сантехнік? У кращому випадку — з інтелігенцією районового ґатунку — вчителем, лікарем, бібліотекарем. На твого діда був стукав, а хіба твій дід академік? Давай подивимо–си реально — мемуари сантехніка не цікаві ніц. То, як та твоя секретарка, що написала щоденник у службовому журналі. Заходиш до книгарні, а там книжка — мемуари сантехніка та щоденник секретарки під однією палітуркою. Ґвалт!

Аналогія була вбивчою. Я одразу іншими очами подивився на дядькові каракулі, які щільно вкривали білі аркуші. Не треба було напружуватися, щоб уявити короткі жовтуваті пальці, що стискають дешеву кулькову ручку, старанно виводячи слова, очі у товстих окулярах «для близу» та світло старенької настільної лампи, яке утворює круг на пошарпаному столі. І справді, хіба зможе таке конкурувати з Гаррі Поттером? Я зітхнув і, зав’язавши мотузки на старенькій течці, пожбурив мемуари сантехніка на дно найнижчої шухляди. Місце їм, звісно, у смітнику, але старий не зрозуміє мене, якщо не отримає ані книжки ані навіть свого дорогоцінного рукопису. Нічого, хай собі полежить — не вперше в історії невідомий автор пише «у стіл».