Щоденник моєї секретарки

— Може, й так. Та я не про те. Бачиш, тут в центрі мавпа сидить на троні і ніби спить — це їхній табірний пахан. Всі перед ним на цирлах ходили… Ні, мабуть, трон — це все–таки алегорія, тут ти правий. А оце, — я вказав пальцем на наступну мавпу, — на скрипці грає, жаль, смичок відламався. Це професор консерваторії, міжнародний лауреат, сидів разом із дідом. На скрипці грав для начальства і для блатних. Отак зберуться і слухають, а він їм — Моцарта з Бетховеном.

Спогади поглинали мене, і на якийсь момент здалося навіть, що це вже я стою біля столу, піднявшись навшпиньки, а дід розповідає, схилившись через моє плече, і пальцем торкається різьблених фігурок. Яким же я був ідіотом, що не записав усе докладно — як, наприклад, звали того скрипаля і що з ними сталося далі. Хоча, з іншого боку, Мирослав правий — кому воно цікаво, окрім мене? Мій дід й справді не академік і навіть не стукав на академіків. А я й без того діда пам’ятаю, його тріснутий після таборів голос та шерехаті руки, що пестять мою шию.

— А оці ззаду? — вирвав мене з ностальгійного виру Мирослав. — Це хто?

За троном пахана стояло дві мавпи — дебела, яка своїми габаритами переважувала трон, і маленька, що визирала з–поза спинки, немовби нашіптуючи щось на вухо авторитету.

— Той, більший — головний кат і убивця. Однією рукою міг задушити людину. А другий — розводило, такий собі сірий кардинал. Бачиш, як коситься на пахана? Думає, як в горло вчепитися.

— То всьо дідо розповідав?

— Так. Дід у мене був філософ.

— Скорше художник. Бо то вже не просто філософське, а майже художнє осмислення дійсності.

— Тобі видніше.

— Ну а ті? — Мирослав указав на решту мавп, що сиділи по кутках.

Колись їх було чотири — у кожному кутку по одній. Але час і необережне поводження призвели до того, що від однієї з мавп лишився тільки уламок ноги. Певно, саме на цій нозі вона стояла чи сиділа колись. Решта ж фігурок збереглися повністю — перша стояла на колінах, схилившись до землі і закривши голову руками, чи то вона молилася, чи то плакала? Друга сиділа, обхопивши ногами миску і жадібно їла щось. Третя — танцювала. Дідові навіть вдалося вирізьбити хустинку у піднятій над головою руці, щоб зміст дії був зрозумілим з першого погляду. Проте кого конкретно зображали ці мавпи, і що саме робила четверта, втрачена, мені згадати не вдалося.

— Знаєш, — я розгублено почухав потилицю. — А про цих я нічого не пам’ятаю. Дід розповідав про кожну, але ти ж розумієш, як воно, в дитинстві. Тоді здається, що все це буде вічно — і дід, і його розповіді. Що ти завжди зможеш перепитати. Тому й не слухаєш. А потім жалієш, що був такий дурний.