Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
Мирослав тим часом знову схилився над прес–пап’є, пальцями посмикуючи себе за пасмо коси, яке звалилося з плечей — ознака творчої зосередженості.
— Цікаво? — спитав я, засунувши шухляду на місце.
— Дещо грубувато, але з приколом. А фігурки нагорі, то ж якась алегорія?
— Наскільки пам’ятаю, не алегорія, а реальна сцена із табірного життя. Дід його вирізав, коли повернувся звідти. Вісім років у Інті — мені в дитинстві казали, що він писав дисертацію про білих ведмедів. Такий собі родинний гумор.
— Чорненький.
— Яке життя, такий і гумор.
— А за що сидів?
— Був під окупацією, у школі робив, а прийшли «визволителі», то забрали за співпрацю з румунами. Директор школи настукав, щоб його самого не взяли.
Мирослав кивнув:
— Мої теж були в УПА, дідо у лісі, а баба — зв’язкова. Але я про то довідався лиш зараз. Бо навіть згадки в родині не було. Конспірувалиси.
— А мій дід не конспірувався. Навпаки, завжди голосно казав: «Я — ворог народу». Наче пишався. А коли у вісімдесятих міліція ганяла і стригла хіпі, навмисне відпустив довге волосся, аж до плечей. Питав у ментів: «Чого ж ви мене не забираєте?» А їм слабо було його забрати, він був клієнтом КДБ. Пам’ятаю, вся хата була завішана антенами — щоб ловити БіБіСі та Голос Америки. Вони глушили, а він мотав додаткові кола з дроту, щоб краще брало. Приймач старий, ламповий, все чутно. Приходив до нас і розповідав: «Вороги сказали таке і таке». Називав їх ворогами, як і себе. Геть не ховався.
— Ну то у вас. А у нас люди до вісімдесятих у конторі відмічалися. Те, що на сході пробачали, у нас — ніц. Різні реалії.
— Може, й так. Та я не про те. Бачиш, тут в центрі мавпа сидить на троні і ніби спить — це їхній табірний пахан. Всі перед ним на цирлах ходили… Ні, мабуть, трон — це все–таки алегорія, тут ти правий. А оце, — я вказав пальцем на наступну мавпу, — на скрипці грає, жаль, смичок відламався. Це професор консерваторії, міжнародний лауреат, сидів разом із дідом. На скрипці грав для начальства і для блатних. Отак зберуться і слухають, а він їм — Моцарта з Бетховеном.
Спогади поглинали мене, і на якийсь момент здалося навіть, що це вже я стою біля столу, піднявшись навшпиньки, а дід розповідає, схилившись через моє плече, і пальцем торкається різьблених фігурок. Яким же я був ідіотом, що не записав усе докладно — як, наприклад, звали того скрипаля і що з ними сталося далі. Хоча, з іншого боку, Мирослав правий — кому воно цікаво, окрім мене? Мій дід й справді не академік і навіть не стукав на академіків. А я й без того діда пам’ятаю, його тріснутий після таборів голос та шерехаті руки, що пестять мою шию.
— А оці ззаду? — вирвав мене з ностальгійного виру Мирослав. — Це хто?
За троном пахана стояло дві мавпи — дебела, яка своїми габаритами переважувала трон, і маленька, що визирала з–поза спинки, немовби нашіптуючи щось на вухо авторитету.
— Той, більший — головний кат і убивця. Однією рукою міг задушити людину. А другий — розводило, такий собі сірий кардинал. Бачиш, як коситься на пахана? Думає, як в горло вчепитися.
— То всьо дідо розповідав?
— Так. Дід у мене був філософ.
— Скорше художник. Бо то вже не просто філософське, а майже художнє осмислення дійсності.
— Тобі видніше.
— Ну а ті? — Мирослав указав на решту мавп, що сиділи по кутках.
Колись їх було чотири — у кожному кутку по одній. Але час і необережне поводження призвели до того, що від однієї з мавп лишився тільки уламок ноги. Певно, саме на цій нозі вона стояла чи сиділа колись. Решта ж фігурок збереглися повністю — перша стояла на колінах, схилившись до землі і закривши голову руками, чи то вона молилася, чи то плакала? Друга сиділа, обхопивши ногами миску і жадібно їла щось. Третя — танцювала. Дідові навіть вдалося вирізьбити хустинку у піднятій над головою руці, щоб зміст дії був зрозумілим з першого погляду. Проте кого конкретно зображали ці мавпи, і що саме робила четверта, втрачена, мені згадати не вдалося.
— Знаєш, — я розгублено почухав потилицю. — А про цих я нічого не пам’ятаю. Дід розповідав про кожну, але ти ж розумієш, як воно, в дитинстві. Тоді здається, що все це буде вічно — і дід, і його розповіді. Що ти завжди зможеш перепитати. Тому й не слухаєш. А потім жалієш, що був такий дурний.