Щоденник моєї секретарки

Я грішним ділом інколи користувався послугами «Фінансового клубу» та супутніх фірм–одноденок, оскільки був абсолютно впевнений у надійності їхнього даху. І через це на момент погрому на рахунках зависла дуже пристойна сума грошей одного з наших підприємств — цілком легального, білого і пухнастого наукового центру.

Мало сказати, що це було неприємно — це була катастрофа. Я вже не знав, за що хапатися — і в цей момент гуманоїди особисто прийшли до мене й сказали: «Бачиш, яка історія? Давай виручай, або не отримаєш боргу». Тепер, з висоти власного досвіду, попри найгірші наслідки я плюнув би на ці гроші, але тоді з великого розуму взявся виручати.

Отже, перш за все постала задача позакривати кримінальні справи у силовиків, а після того дати банку можливість заробити грошенят, щоб, ставши на ноги, вони могли віддати свій борг.

Не можу сказати, що гуманоїди сиділи склавши руки. Той, хто розраховував, що вони здадуться без бою, жорстоко помилився. Хлопці були тямущі, агресивні, безпридільні. Але я і сам дуже скоро відчув, що починаю виступати в ролі заручника — виплата боргу відтерміновувалась, а кількість нових горлових проблем, без негайного вирішення яких банк не виживе, зростала. Тому, коли Паша остаточно відмазав їх від криміналу на найвищому рівні, я, навчений гірким досвідом, за прикладом самих гуманоїдів вдався до зустрічного шантажу — пообіцяв вигідну співпрацю з міністерством в обмін на реальне повернення боргу. Тобто поставив питання руба — договір проти платіжки.

Згадати страшно, як вони крутилися, намагаючись зберегти мій стан заручника, але врешті гроші я все–таки повернув, навзаєм отримавши нового і, м’яко кажучи, дуже специфічного партнера у бізнесі. Що ж тут дивуватися, коли цей партнер став показувати зуби!

— Катрусю, як ти вважаєш, де у схемі заробляють гуманоїди?

Вона блиснула очима:

— Я не вважаю. Я знаю. Подивися банківські виписки.

— Ну?

— От тобі й ну. Залік підписує наш підшефний директор. Правильно? І скільки часу це буде тривати, визначає саме він. Тому під гарантію типу «нє бзді, тьотка» гуманоїди беруть у клієнта документи і за додаткову копійку просять директора розтягти процедуру зарахування тижнів на два–три. А весь цей час гроші лежать у банку, і вони їх крутять. Зрозумів?

— Ти застукала директора?

— Ні, — погляд Сапули набрав сталевого блиску. Вона терпіти не могла гуманоїдів і від самого початку тиснула на мене у цих питаннях. — Я застукала гроші. По банківських виписках дати зарахування і списання грошей різняться на два тижні. В результаті гуманоїди постійно мають вільних мільйонів із п’ятдесят гривень, які роздають у кредит під відсотки на міжбанку.

Звичайно, в тому, щоб заробити додаткові гроші нема нічого поганого, якщо клієнт згоден чекати. Але по–перше, чи не втрачаємо ми тих, хто не погоджується віддати документи в чужі руки, а по–друге, якщо хтось додатково заробляє на нашій схемі, то не поділитися з її батьками та засновниками — це смертний гріх. Тому я одразу вирішив якнайжорсткіше довести до гуманоїдів цю просту думку. Просто при начальстві, тобто при Паші.