Мої теперішні підлеглі — ціле державне підприємство з директором, бухгалтерією, господарством — сидять на третьому поверсі колишнього радіотехнічного заводу. Я намагаюся не з’являтися там без необхідності, бо не люблю зайве мозолити людям очі. Тим більше, що статус мій є, м’яко кажучи, неофіційним, офіційно я — ніхто, чим, до речі, пишаюся. Вільна людина має бути вільною.
В принципі директора я можу викликати до себе в офіс. Але психологи твердять, що на місці злочину підозрюваний стає слабшим психологічно і через це більше схильним до співпраці. Саме цим ефектом я й планував скористатись у розмові зі ставшим на слизьку доріжку підшефним. І хоч подібні розбірки, щиро кажучи, не дають мені особливого кайфу, проте тут уже: найнявся — продався. Заробляти гроші й одночасно отримувати задоволення від роботи не вміють навіть шльондри.
Не втрачаючи часу, я одразу попрямував до директора — великого начальника для всіх працівників підприємства, недосяжної адміністративної одиниці для рядових держслужбовців на місцях, а для мене — просто хитруватого, ненадійного, припухлого від постійної п’янки вуйка, схильного до підлабузництва та замилювання очей. Проте чесні й порядні люди не ідуть на адміністративні посади, це — аксіома.
— Драстуйте, шановний.
— О, Сергію Миколайовичу, доброго здоров’я! — навмисно жваво підскочив він мені назустріч. — Як ся маєте? Як дружина, діти? Давно ви не заходили.
— Ви ж знаєте, не люблю заважати зайнятим людям.
— Та хіба ж може заважати така людина, як ви? Крий Боже! — його показова жвавість підсилювала підозри щодо таємних гріхів — чого б інакше так стрибати?
— Державна служба — це великий клопіт.
— Ну що там! Ми люди маленькі, робимо своє, папірці перекладаємо.
Ну так. Особливо деякі — по два тижні перекладаєте, поки гуманоїди гроші крутять.
— Чай, каву будете?
— Дякую, напився вже.
Якщо хочеш дати комусь прочухана, краще не пригощатися у нього — підсвідома вдячність заважає справі.
— Тоді влаштовуйтеся, як вдома.
Я й справді влаштувався, заклавши ногу на ногу, щоб таким чином продемонструвати дистанцію між вільною людиною та бюрократом. А руки демонстративно схрестив на грудях — така поза відгонює зверхністю, що мені зараз і потрібно.
— Шановний! — я тримався підкреслено ввічливо. — До мене доходять чутки, що не все так гарно у нашому з вами домі.
— Сергію Миколайовичу, Боже збав! Як таке може бути?
Він одразу скулився, як кіт, якого впіймали на шкоді. Лисина вкрилася крапельками поту — типовий фраєр.
— Підприємства невчасно отримують зарахування. Іноді затримка складає місяць і більше.
— Так це бюрократія! Волокита! Ви ж знаєте нашу систему!
— Я знаю нашу систему. Тому у мене особисто складається враження, що ця затримка дозволяє комусь розміщати гроші на міжбанку. І таким чином заробляти двічі.
— Невже? — обвислі директорові плечі інстинктивно підтягнулися до самісіньких вух. — Це треба перевірити. Я поговорю з банкірами.
— Я вже поговорив з банкірами. А ви розберіться, будь ласка, з кожним випадком і опишіть мені якнайшвидше бойовий шлях кожного документа. Включаючи період до моменту, як він потрапив на ваш стіл.
