Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
Я чудово розумію, що джерело так званої «волокити» та «бюрократії» сидить переді мною та панічно перебирає в голові усі свої ліві номери, щоб вгадати, який саме виплив зараз назовні. І хоча прямих доказів того, що гуманоїди підгодовують його бабками за затримку платежів, я не маю, але й директор не бачить моїх карт, а тому не знає, чого саме треба боятися найбільше. Я блефую з відчуттям власної правоти.
Звісно, у тому, що затримками диригує особисто директор, сумніватися не доводиться. Але це — лише одна сторона справи. А інша виглядає так, що звинувачувати його в цьому — означає негайно ставити питання про звільнення. А ставити питання — означає звільнити, і не інакше. Проте такий сценарій мені зараз невигідний. Бо директор стане боронитися, шукати покровителів. Мені дзвонитимуть, Паші дзвонитимуть, міністру дзвонитимуть. Звільнити дерслужбовця високого рангу — не так просто. Розпочнуться довгі бої, а ми тут не воювати зібралися. Ми зібралися заробляти — і це вже зовсім інше мистецтво. Тому краще вдавати, що я погоджуюся вважати причиною проблем недбалість підлеглих.
— Ну звісно, розберуся особисто. Це неподобство і воно має бути ліквідоване. Сам займуся цим питанням. Невідкладно. Обов’язково! — гаряче запевнив мене директор, уникаючи зустрічі поглядів.
— Домовилися, шановний. Я на вас сподіваюся, як на кам’яну стіну. — Це я даю простір для відступу.
— Все зробимо, Сергію Миколайовичу. Все буде добре, не сумнівайтеся.
Він ховає очі, метушиться та навіщось перекладає на столі папери. Сподівається, що на цьому окошиться. Може, й так. А може, й ні. Залежно від того, як піде подальша розмова. Взагалі чиновника корисно лякати. Якщо маєте таку можливість — починайте розмову із залякування, а вже потім викладайте своє прохання. Побачите — воно буде виконане швидше й краще. Саме тому я ніколи не піду працювати на жодну адміністративну посаду. Краще вже вільне життя, хай би навіть і сутужніше.
— Маю до вас ще одну тему.
Очі його зупиняються на мені. Він весь — увага та запопадливість.
— Справа в тому, що нам треба збільшувати ефективність роботи. Ви ж знаєте — наближаються вибори і розумієте, які задачі ставлять нагорі.
Він поспішно киває. На обличчі з’являється полегшення.
— А отже з завтрашнього дня ми вносимо до роботи невеличкі зміни…
Я знімаю ногу з ноги і розплітаю руки. Для того, щоб припинити практику приватного спілкування з клієнтами у кав’ярні і застосування гарантій типу «нє бзді, тьотка», треба переконати директора відсунути юриста від схеми. Це ми придумали в офісі із Сапулою. Але це вже ділова розмова, і вона потребує інших аргументів.
І тут раптом селектор на столі директора раптово озивається істеричним секретарчиним голосом.
— Не можна, кажу вам! Що ви робите!
— Закрийся! — відповідає їй грубий чоловічий баритон, лунає шум, неначе хтось соває меблі, за ним щось нерозбірливе, чуються швидкі кроки і наступної миті двері кабінету розчахуються з таким звуком, наче їх вибили ногою.
А власне вибили — так воно і є. На порозі виникають дві велетенські постаті у бронежилетах і чорних масках з прорізами для очей та рота. В руках хлопці тримають автомати, якими недвозначно вимахують у повітрі.
Я встигаю тільки обернути голову, щоб побачити усю цю картину, коли той самий грубий баритон, що чувся був з селектора, кричить на мене:
— Податкова міліція! Це спецоперація! Всім у коридор! Нічого руками не чіпати!
— В чім справа? — здивовано підводиться з–за столу мій директор. — Ви знаходитеся…
— Закрийся! Я знаю, де ми знаходимося! В коридор, швидко! І руки за голову!
— Яке ви маєте право?! — вигукує директор вже обурено.
Він раптово змінюється — якщо хвилину тому це був побитий за шкоду кіт, то зараз уже — захисник і оборонець. Я відзначаю цей парадокс, але більше нічого відзначити не встигаю, тому що один з нападників хапає мене за рукав з метою відірвати від стільця. Опиратися безглуздо. Спецпідрозділи не делікатничають, бо знають — у разі чого все буде списано на спротив підозрюваного.
Я слухняно йду до виходу, підбадьорюваний легким поштовхом приклада. Директор за спиною продовжує воювати:
— Ви маєте показати документи! Де ваша постанова?
Блін, зроду не знав, що він такий бойовий. Але навряд чи це щось змінить. Так само, як і будь–яка інша дія під дулом автомата. Що ж сталося? Невже конторські, які останнім часом затусувалися на підприємстві, організували такий швидкий результат? І саме у той момент, коли я знаходжуся тут! Ще тільки арешту мені бракувало, для комплекту.