Після війни. Історія Європи від 1945 року

Звільнившись від комунізму, Східна Європа зазнала другої, ще дивовижнішої трансформації. Упродовж 1990-х років чотири старі держави зникли з мапи континенту, натомість чотирнадцять з’явилося — чи то ожило. Шість республік із західного краю Радянського Союзу — Естонія, Латвія, Литва, Білорусь, Україна й Молдова — стали незалежними державами разом із самою Росією. Чехословаччина розділилася на дві окремі держави — Словаччину й Чеську Республіку. А Югославія розпалася на свої складники: Словенію, Хорватію, Боснію і Герцеговину, Сербію та Чорногорію[494] і Македонію.

Цю появу одних держав та дезінтеграцію інших за масштабом можна було порівняти з наслідками Версальського договору, підписаного після Першої світової війни, — і в певному розумінні теперішні зміни були більш кардинальні. Створення національних держав за Версальським договором було кульмінацією довгого й розтягнутого процесу, початок якого сягав середини ХVIII століття або й раніше; і це ні для кого не стало несподіванкою. Але ніхто не передбачав того, що щось подібне може статися наприкінці ХХ століття. Три держави, які мали зникнути в 1990-ті — Чехословаччина, Югославія та СРСР, — самі утворилися після 1918 року.

Невипадково це були останні багатоетнічні федеративні держави регіону. Територіальну дезінтеграцію 1990-х супроводжувало відмирання останньої з чотирьох континентальних імперій Європи — Російської. По суті, це була відкладена післямова до постімперського державотворення, яке наставало слідом за падінням інших трьох — османської Туреччини, габсбурзької Австрії та кайзерівської Німеччини. Але логіка розпаду імперії сама по собі не спричинила б перетасування країн Східної Європи. Подібно до того, як це часто траплялося в минулому, долю регіону визначили події в Німеччині.

Заслуга об’єднання Німеччини — унікального випадку з’єднання в десятиліття подрібнення — насамперед належить Гельмуту Колю. Спочатку канцлер Західної Німеччини, як і всі інші, вагався: 28 листопада 1989 року він представив Бундестагу п’ятирічну програму обережних кроків назустріч німецькій єдності. Але, послухавши громадськість Східної Німеччини (та переконавшись у тому, що Вашингтон його підтримає), Коль збагнув, що об’єднання Німеччини не просто можливе, а й, очевидно, нагальне. Було ясно, що єдиний спосіб зупинити відтік на Захід (у певний момент він становив дві тисячі осіб на день) — це посунути Західну Німеччину на Схід. Щоб східні німці не виїжджали зі своєї країни, лідер Західної Німеччини взявся за її ліквідацію.