Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Спогади та ілюзії «покоління Дубчека» не поділяли їхні діти, які виявляли мало цікавості до пам’яті про події 1968 року чи збереження «хороших» сторін НДР. Нове покоління переймалося не так тим, щоб залучити владу до дискусії чи запропонувати їй радикальні альтернативи, як тим, щоб просто вирватися з-під її впливу. Частково через це деяким спостерігачам у Польщі та Чехословаччині 1989 рік був подібний до карнавалу; це також деякою мірою пояснювало відсутність інтересу до насильницької помсти. Комунізм уже був не так перешкодою, як непотребом.
Найкраще це проглядалося в мові, якою найчастіше висловлювали цілі 1989 року. Тема «повернення до Європи» була не нова. Задовго до комунізму східна частина континенту була Європою, яка прагнула визнання та підтвердження своєї ідентичності; Західна Європа була Європою, яка себе «знала» і від якої цього визнання так спрагло очікували[492]. З появою Радянського блоку відчуття, що їхня частина Європи відірвана від свого коріння, стало лейтмотивом інтелектуального дисидентства й опозиції в усьому регіоні.
Але оплакування своєї втраченої європейської ідентичності в останні роки набуло для східних європейців особливого значення, пов’язаного з появою на Заході дечого нового — інституційної структури («Європейської спільноти», «Європейського Союзу»), створеної навколо свідомо «європейських» цінностей, з якими східноєвропейці так легко могли себе ототожнити: індивідуальних прав, громадянських обов’язків, свободи висловлювань та пересування. Розмови про «Європу» стали менш абстрактними, а тому, з-поміж іншого, більш цікавими для молоді. Це були вже не елегії втраченій культурі старої Праги чи Будапешта, а конкретний і досяжний набір політичних цілей. Антонімом комунізму був не «капіталізм», а «Європа».
Це було не просто питанням дискурсу. Старі комуністичні кадри могли переконливо (і навіть переконано) навести приклади грабунків абстракції під назвою «капіталізм», але вони нічого не могли запропонувати замість «Європи», тому що вона пропонувала не ідеологічну альтернативу, а звичайну політичну норму. Часом цю думку оформлювали в термінах «ринкової економіки», часом — «громадянського суспільства»; але у будь-якому разі «Європа» чітко та ясно означала нормальність і сучасний спосіб життя. Комунізм уже був не майбутнім — козир, який він наполегливо пред’являв упродовж шістдесяти років, — а минулим.
Звичайно, були нюанси. Націоналісти і навіть деякі політичні та релігійні консерватори — багато з яких були активними та впливовими в 1989 році — були схильні думати не так про Європу, як про «Польщу» та «Угорщину». А для декого з них свобода й індивідуальні права, можливо, мали менше значення, ніж для інших. Негайні вимоги мас також відрізнялися — ідея повернення до Європи відіграла більшу роль для народної мобілізації в Чехословаччині, ніж у Румунії, де, очевидно, насамперед прагнули скинути диктатора й нагодувати людей. І тимчасом як одні лідери в 1989 році одразу заходилися будувати ринкову економіку (коли Тадеуш Мазовецький у вересні 1989 року формував свій перший уряд, він сказав пам’ятну фразу про те, що «шукає свого Людвіґа Ергарда!»), інші, зокрема Гавел, натомість зосередилися на закладанні громадянських основ демократії.
Важливість цих нюансів проявилася лише згодом. Тут може бути доречно навести спостереження щодо місця Сполучених Штатів у цій історії. Східні європейці, особливо мешканці Східного Берліна, чудово усвідомлювали роль США у стримуванні Радянського Союзу. Вони також розумілися на нюансах, що відрізняли західноєвропейських політиків, які здебільшого були не проти жити поруч із комунізмом, якщо лише він їх не зачіпав, від американських політиків на кшталт Рональда Рейґана, який відкрито називав його «імперією зла». Солідарність фінансувалася здебільшого за рахунок Сполучених Штатів, і саме США надавали найбільш послідовну офіційну підтримку протестувальникам у Берліні й не тільки — щойно було зрозуміло, що вони напевно переможуть.
492
Таку лінію аргументації, зокрема, розвинув Вольтер у своєму елегантному роз’ясненні Ларі Вулф у книжці Inventing Eastern Europe (Stanford, 1994) (українське видання «Винайдення Східної Європи» вийшло друком у видавництві «Критика» в 2009 році. — Прим. пер.).