Після війни. Історія Європи від 1945 року

Безперечно, такі міркування не стали на заваді комуністичній владі в Китаї, яка застрелила сотні мирних демонстрантів на площі Тяньаньмень 4 червня того самого року. Ніколае Чаушеску, не вагаючись, учинив би за прикладом Пекіна, якби мав таку можливість. Як пам’ятаємо, Еріх Гонекер принаймні розглядав подібний варіант. Але для більшості їхніх візаві такі заходи вже були неможливі. У певний визначальний момент усі вмираючі авторитарні режими вагаються між репресіями та компромісом. У випадку комуністів їхня власна впевненість у здатності володарювати випаровувалася так швидко, що шанси на те, що вони зможуть втримати владу силою, почали здаватися їм мізерними, а переваги такого шляху — зовсім непевними. У підрахунку вигід і переваг більшість комуністів-бюрократів та партійних апаратників стрімко схилялася в інший бік — краще плисти за течією, ніж бути збитим з ніг потоком змін.

Можливо, ці прорахунки сприймалися б інакше, якби народні маси були агресивні або ж їхні лідери — войовничо налаштовані помститися режиму за минуле. Але з багатьох причин — зокрема й з огляду на приклад Тяньаньменю, який транслювали по телебаченню в день польських виборів — люди в 1989 році свідомо уникали насильства. Тож обмеження сама на себе накладала не тільки польська революція. Після того як комуністичні режими десятиліттями ганьбили себе насильством і мали у своєму розпорядженні всю зброю та кулі, вони, по суті, навчили своїх громадян, що вдаватися до сили недоречно й необачно. Тимчасом як поліція все ще гатила по головах у Берліні та Празі аж до останніх конвульсій старого режиму, словаки були не єдиним «народом проти насильства».

Багатьох революціонерів 1989 року об’єднувала лише відраза до насильства. Вони були напрочуд строкатою компанією, навіть проти більшості попередніх повстань. Пропорції відрізнялися залежно від країни, але зазвичай «народ» складався із суміші комуністів-реформаторів, соціал-демократів, ліберальних інтелектуалів, економістів — прихильників вільного ринку, активістів-католиків, представників профспілок, пацифістів, деяких невиправних троцькістів тощо. Саме це розмаїття було частиною їхньої сили: по суті, воно становило саме те неформальне поєднання громадянських і політичних організацій, яке протиставляло себе однопартійній державі.

Уже тоді існувала щонайменше одна видима значуща лінія розлому — та, що відділяла ліберальних демократів від популістів-націоналістів: наприклад, Мазовецького від Валенси або угорських лівих Вільних демократів (на чолі з Яношем Кішем та іншими інтелектуалами-дисидентами) від націоналістів-консерваторів Демократичного форуму. Крім того, як ми пам’ятаємо, народним масам у 1989 році був притаманний відчутний розрив поколінь. Багато зрілих лідерів інтелектуальної опозиції жили в той самий час із критиками режиму всередині партії. Однак через це студентам і взагалі молоді здавалося, що вони зроблені з одного тіста: для них вони були частиною минулого, яке не можна і не треба було відновлювати. За задумом 26-річного лідера Fidesz Віктора Орбана, його партію спочатку було створено як партію виключно для тих, кому немає тридцяти років[491].