Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
На цьому етапі розстановка сил різко змінилася не на користь режиму. Спочатку здавалося, що армія підтримує диктатора — вона захопила вулиці столиці й стріляла в демонстрантів, які намагалися встановити контроль над студією національного телебачення. Але з 22 грудня солдати, які тепер підпорядковувалися Фронту національного порятунку, що захопив телевізійну вежу, перейшли на бік демонстрантів і виступили проти озброєних до зубів загонів Секурітате. Тим часом подружжя Чаушеску спіймали, заарештували і швидко віддали під суд. Їх визнали винними в «злочинах проти держави» і квапливо стратили в день Різдва 1989 року[488].
Фронт національного порятунку перетворився на тимчасову урядову раду та, змінивши назву країни просто на «Румунію», призначив президентом свого власного лідера Йона Ілієску. Ілієску, як і його колеги із Фронту, був колишній комуністом, який за кілька років до того відійшов від Чаушеску і міг претендувати на дещицю довіри як «реформатор» хоча б тому, що в студентські часи був знайомий з молодим Михайлом Горбачовим. Але насправді те, що Ілієску підходив для того, щоб очолити Румунію після Чаушеску, було зумовлено його здатністю контролювати збройні сили, особливо Секурітате, найзатятіші представники якої припинили боротьбу 27 грудня. Однак, окрім відновлення політичних партій 3 січня 1990 року, новий президент дуже мало зробив для того, щоб демонтувати інститути старого режиму.
Як показали пізніші події, керівний апарат, який існував за Чаушеску, залишився напрочуд непорушним, позбувшись лише самої родини Чаушеску та їхніх найбільш кричущо злочинних спільників. Чутки про тисячі вбитих під час грудневих протестів і боїв виявилися перебільшеними (справжня цифра була ближчою до сотні), і стало зрозуміло, що, попри всю мужність та порив чисельних демонстрантів у Тімішоарі, Будапешті й інших містах, справжня боротьба відбувалася між «реалістами» навколо Ілієску та старою гвардією в оточенні Чаушеску. Перемога першого забезпечила Румунії рівний — навіть підозріло рівний — вихід із комунізму.
Прояви абсурду, притаманні останнім рокам Чаушеску, зникли, але поліція, бюрократія та значна частина партії залишилися незмінними і на своїх місцях. Назви змінилися, Секурітате офіційно розпустили, проте вкорінені засади та практики лишилися ті самі: Ілієску нічого не зробив, щоб попередити заворушення в Тиргу-Муреш 19 березня, коли під час організованих нападів на місцеву угорську меншину було вбито вісьмох осіб і поранено близько трьохсот. Ба більше, після того як Фронт національного порятунку отримав абсолютну більшість голосів на виборах у травні 1990 року (до того пообіцявши не опротестовувати їхніх результатів), і самого Ілієску офіційно переобрали на посаду президента, він не погребував привезти гірняків автобусами до Бухареста, щоб побити студентів-протестувальників: 21 демонстрант загинув, близько 650 постраждали. Румунія була ще дуже далекою від мети.
«Палацовий переворот», який характеризував румунську революцію, був ще більш наочним на півдні, де Центральний комітет Болгарської комуністичної партії безцеремонно вижив Тодора Живкова з влади в поважному 78-річному віці. Живков перебував на посаді найдовше з усіх очільників країн комуністичного блоку: він очолив партію в 1954 році й дуже старався, у властиво болгарському стилі, точно наслідувати російську модель. На початку 1980-х задля покращення виробництва він започаткував «Новий економічний механізм», а в березні 1987 року за прикладом Москви пообіцяв покласти край «бюрократичному» контролю над економікою, запевнивши світ, що тепер Болгарія зможе продемонструвати власну «перебудову».
Але подальші провали болгарської економіки й дедалі більша занепокоєність комуністичної верхівки через нову ситуацію в Москві змусили Живкова шукати альтернативні джерела внутрішньої легітимності — етнічний націоналізм. Спокусливим об’єктом стала численна турецька меншина в Болгарії (близько 900 тисяч серед менш ніж 9 мільйонів сукупного населення). Вона не лише відрізнялася етнічно й релігійно, а й була нещасливою наступницею та символом доби ненависної османської влади, яка тільки тепер переставала бути частиною живої пам’яті. Як і в сусідній Югославії, у Болгарії хитка партійна автократія спрямувала всю лють етнічної упередженості на безпомічну внутрішню жертву.
488
Суд та страту розстрільною командою зняли, щоб показати по телебаченню, але запис було оприлюднено лише через два дні.