Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Зненацька мандрівник почув крик розлюченого офіцера. Той саме запхав — не без зусиль — до рота засудженому повстяного шпеника, аж раптом засуджений, не годен стримати нудоту, заплющив очі й почав блювати. Офіцер притьма смикнув його зі шпеника вгору, щоб повернути обличчям до ями, та було пізно: блювотина вже потекла на машину.

— Це комендант у всьому винен! — кричав офіцер, нестямно торгаючи латунні штанги. — Машину мені загиджують, як свинарник! — Тремтячими руками він показував мандрівникові на те, що сталося. — Хіба я годинами не втовкмачував комендантові, що за день до виконання вироку годувати засудженого треба припинити?! Але ж прибічники нового, м’якого курсу думають інакше. Перед тим, як засудженого вести сюди, комендантові панії напихають його солодощами. Усе життя чоловік харчувався смердючою рибою, а тепер мусить їсти солодощі! Та це ще півбіди, щодо цього я не мав би нічого проти, але чому ніяк не придбають нову повсть? Я ж бо прошу його про це вже цілих три місяці! Хіба можна без огиди взяти до рота оцей кляп, обсмоктаний і покусаний перед смертю доброю сотнею людей?!

Засуджений поклав голову на ложе, і вигляд він мав сумирний; солдат уже заходився обтирати машину сорочкою засудженого. Офіцер підійшов до мандрівника, який, ніби щось запідозривши, ступив крок назад; але офіцер узяв його за руку й потяг убік.

— Хочу сказати вам кілька слів конфіденційно, — промовив він. — Ви ж бо дозволите?

— Звичайно, — відповів мандрівник, слухаючи з опущеними очима.

— Це судочинство й така страта, бути свідком якої вам випала щаслива нагода, тепер у нашій колонії не має жодного відвертого прихильника. Лише я виступаю на їхній захист і водночас на захист спадщини колишнього коменданта. Про подальше вдосконалення цього судочинства мені тепер і думати зась, усі свої сили я кладу на збереження того, що є. Поки жив попередній комендант, у колонії було повно його прихильників; сила переконання, яку він мав, почасти властива й мені, одначе влади його я не маю, анітрохи; тому його прихильники зачаїлися, їх ще багато, але ніхто з них у цьому не зізнається. Якщо ви сьогодні, тобто в день страти, зайдете до чайної і прислухаєтесь до розмов, то почуєте, либонь, тільки двозначні натяки. То все — прихильники коменданта колишнього, але при нинішньому з його нинішніми поглядами мені з тих прихильників пуття ніякого. Тож я питаю вас: невже через отакого коменданта з його жіноцтвом, під п’ятою якого він ходить, оця справа всього життя, — він показав на машину, — має пропасти? Хіба можна таке допустити? Навіть коли ви — чужоземець і приїхали на наш острів усього-на-всього на кілька днів! А гаяти часу не можна, проти мого правосуддя тут щось замишляють; у комендатурі вже збирають якісь наради, й мене на них не запрошують; навіть цей ваш візит, як на загальну ситуацію, мені видається досить показовим; самі бояться й посилають спершу вас, чужоземця… А як зовсім по-іншому відбувалася страта в минулі часи! Уже за день до виконання вироку всю долину заповнювали люди; всі сходилися лише задля такого видовища; рано-вранці з’являвся комендант зі своїми паніями; весь табір будили фанфари; я доповідав про цілковиту готовність; усе товариство — не прийти не мав права жоден високий чиновник — розташовувалося навколо машини; оця купка плетених крісел — жалюгідні рештки тих часів. Свіжоначищена машина виблискувала, перед виконанням вироку я майже щоразу брав нові запасні частини. На очах у сотень людей — глядачі стояли навшпиньках аж до отих он пагорбів — комендант власноруч укладав засудженого під борону. Те, що тепер доручають робити простому солдатові, належало до почесних обов’язків голови суду, тобто мене. І ось страта починалася! Жоден розлад не порушував роботи машини. Дехто на неї вже й зовсім не дивився, а лежав із заплющеними очима на піску; усі знали: нарешті настав момент справедливості. У тиші було чути лише стогін засудженого, притлумлений повстю. Нині машина вже не в змозі видавити із засудженого такий глибокий стогін, щоб його не заглушила повсть; а тоді із зубців-пер борони скрапувала їдка рідина, яку тепер застосовувати забороняють. І ось наставала година! Годі було задовольнити прохання всіх тих, хто хотів подивитися на дійство зблизька. Комендант розважливо давав вказівку пропускати наперед дітей; сам я, з огляду на мої обов’язки, завжди мав можливість лишатися поблизу машини; частенько я сидів он там навпочіпки й у кожній руці тримав по маленькій дитині. Ох, як же всі ми намагалися піймати на змученому виду момент просвітління, як підставляли свої обличчя сяєву тієї нарешті досягнутої й уже згасаючої справедливості! Ото були часи, друже мій!