Твори: оповідання, романи, листи, щоденники
- Автор: Кафка Франц
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-008-4
- Переводчик: Алексей Потапович Логвиненко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори: оповідання, романи, листи, щоденники». Краткое содержание книги:
Це найповніше видання творів Кафки українською мовою.
* * *
Франц Кафка
(3.07.1883—3.06.1924)
Австрія (Австро-Угорщина)
Франц Кафка (нім. Franz Kafka) — один із найвидатніших німецькомовних письменників XX ст. Його твори, просякнуті абсурдом і страхом перед зовнішнім світом та вищим авторитетом, є унікальним явищем у світовій літературі. «Могутність Кафки безсумнівна», — стверджував Х.-Л. Борхес. Батько письменника походив з чеськомовної єврейської громади, а мати — Юлія (Льови) — з німецькомовної. Сам Кафка писав німецькою, хоча добре знав і чеську, й французьку. Обидва його молодші брати померли, не досягти дворічного віку, а сестри — Еллі, Валлі та Отла — загинуть у гітлерівських концтаборах. Закінчивши Празький Карлів університет, Кафка отримав ступінь доктора права і працював на скромних посадах у страховому відомстві до 1922 р. Робота його завжди обтяжувала. На першому плані залишалася література, яка «виправдовувала все його існування». Через ранній розрив з батьками Кафка був змушений вести дуже скромний спосіб життя, що наклало відбиток на його психологію і здоров’я. Аскетизм, самоосуд та хворобливе сприйняття дійсності — усі ці якості яскраво проступають у його знаменитому «Листі до батька». Кафка помер від сухот. Передсмертні його слова такі ж дивні, як і життя: «Лікарю, дайте мені смерть, бо інакше ви вбивця». За життя він опублікував три збірки новел: «Споглядання», «Сільський лікар», «Голодомайстер» та кілька оповідань. Головні твори — романи «Америка», «Процес» та «Замок» — залишилися незавершені і побачили світ уже після смерті автора, всупереч його останній волі. Це перше в Україні ґрунтовне зібрання творів Кафки, здійснене трьома знаними майстрами перекладу.
— Ні.
Офіцер закліпав очима, не зводячи, однак, з нього погляду.
— Вам пояснити? — спитав мандрівник.
Офіцер мовчки кивнув головою.
— Я проти такого судочинства, — сказав мандрівник. — Ще доти, як ви виявили мені таку довіру — а нею я, певна річ, за жодних обставин не зловживатиму, — я вже розмірковував про те, чи маю я право виступити проти цього судочинства й чи мало б моє втручання бодай якісь шанси на успіх. Мені було очевидно, до кого я мав би звернутися насамперед: до коменданта, звичайно. Завдяки вам це стало ще очевидніше, однак зміцнили мене в моєму рішенні зовсім не ви, навпаки, ваша чесна переконаність діймає мене до серця, хоч і не може збити з пуття.
Офіцер мовчав; обернувшись до машини, він поторсав одну з латунних штанг, а тоді, відхилившись трохи назад, задивився на кресляра, так ніби хотів переконатися, чи там усе гаразд. Солдат із засудженим, схоже, тим часом потоваришували; засуджений робив солдатові якісь знаки, хоч йому, міцно прив’язаному пасками, давалося це й нелегко; солдат нахилився до нього; засуджений щось прошепотів йому, й солдат кивнув головою.
Мандрівник ступив до офіцера й промовив:
— Ви ще не знаєте, що я хочу зробити. Свою думку про це судочинство я комендантові таки висловлю, але не на засіданні, а сам на сам. Та я й не маю наміру лишатися тут так довго, щоб брати участь у якомусь засіданні; завтра вранці я вже поїду чи принаймні сяду на корабель.
Офіцер, здавалося, нічого цього не чув.
— Виходить, наше судочинство вас не переконало, — промовив він радше сам до себе й усміхнувсь, як усміхається старий чоловік з дитячої примхи, ховаючи за усмішкою те, що думає насправді. — У такому разі, отже, пора, — сказав він нарешті й раптом звів на мандрівника ясні очі: в них застигла якась вимога, якийсь заклик до спільних дій.
— Пора — що? — стривожено спитав мандрівник, але відповіді не дістав.
— Ти вільний, — кинув офіцер до засудженого його рідною Мовою.
Той спершу не повірив.
— Сказав же, ти вільний, — знову промовив офіцер.
На обличчі в засудженого вперше промайнули виразні ознаки життя. Невже це правда? Чи просто скороминуща офіцерова примха? А може, це чужоземець домігся для нього помилування? Що діється? Такі запитання, здавалося, стояли в очах засудженого. Але не довго. Хай там що мав на увазі офіцер, а чоловікові хотілося, коли вже так вийшло, і справді звільнитись, і він, наскільки давала змогу борона, засмикався на ложі.
— Порвеш мені паски! — гаркнув офіцер. — Угамуйся! Зараз ми тебе відв’яжемо.
Він подав солдатові знак і разом з ним узявся до роботи. Засуджений, нічого не кажучи, тихенько посміювався й повертав обличчя то ліворуч — до офіцера, то праворуч — до солдата, хоч не забував і про мандрівника.
— Витягни його! — наказав офіцер солдатові.
Робити це довелося досить обережно — борона була над самим засудженим. Через свою нетерплячку той уже дістав кілька невеликих рваних ран на спині.
Але офіцера тепер він, по суті, не цікавив. Той підійшов до мандрівника, знову видобув свого шкіряного гаманця, пошпортався в ньому і, знайшовши нарешті потрібного аркушика, показав його мандрівникові.
— Читайте, — кинув офіцер.
— Не можу, — відповів мандрівник, — я ж бо сказав, що прочитати цього не можу.
— Придивіться краще, — мовив офіцер і став поруч із мандрівником, щоб читати разом.
Коли не допомогло й це, він заходився мізинцем виводити в повітрі над папером (немовби торкатися його не можна було в жодному разі) літери, щоб мандрівникові так було легше читати. Мандрівник теж докладав зусиль, щоб хоч якось догодити офіцерові, але однаково нічого не виходило. Тоді офіцер почав називати літеру по літері, а тоді прочитав напис іще раз повністю.
— Тут написано: «Будь справедливий!» — сказав він. — Тепер-бо ви можете прочитати.
Мандрівник схилився над папером так низько, що офіцер, потерпаючи, коли б той не торкнувся його, відвів руку з аркушиком убік; мандрівник більш нічого не сказав, та було очевидно й так: прочитати напис він і досі не може.
— Тут написано: «Будь справедливий!» — промовив офіцер ще раз.
— Можливо, — сказав мандрівник. — Я вірю, що написано саме це.
— Гаразд, — кинув офіцер, принаймні вже бодай трохи задоволений, і з аркушиком у руці поліз на драбину; вгорі він надзвичайно обережно уклав аркушика до кресляра й заходився цілком по-новому, здавалося, ладнати трибковий механізм; робота ця була дуже напружена, з-поміж трибків траплялися, мабуть, і зовсім маленькі, й часом голова офіцера геть зникала у креслярі — так пильно слід було оглядати трибковий механізм.