Твори: оповідання, романи, листи, щоденники
- Автор: Кафка Франц
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-008-4
- Переводчик: Алексей Потапович Логвиненко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори: оповідання, романи, листи, щоденники». Краткое содержание книги:
Це найповніше видання творів Кафки українською мовою.
* * *
Франц Кафка
(3.07.1883—3.06.1924)
Австрія (Австро-Угорщина)
Франц Кафка (нім. Franz Kafka) — один із найвидатніших німецькомовних письменників XX ст. Його твори, просякнуті абсурдом і страхом перед зовнішнім світом та вищим авторитетом, є унікальним явищем у світовій літературі. «Могутність Кафки безсумнівна», — стверджував Х.-Л. Борхес. Батько письменника походив з чеськомовної єврейської громади, а мати — Юлія (Льови) — з німецькомовної. Сам Кафка писав німецькою, хоча добре знав і чеську, й французьку. Обидва його молодші брати померли, не досягти дворічного віку, а сестри — Еллі, Валлі та Отла — загинуть у гітлерівських концтаборах. Закінчивши Празький Карлів університет, Кафка отримав ступінь доктора права і працював на скромних посадах у страховому відомстві до 1922 р. Робота його завжди обтяжувала. На першому плані залишалася література, яка «виправдовувала все його існування». Через ранній розрив з батьками Кафка був змушений вести дуже скромний спосіб життя, що наклало відбиток на його психологію і здоров’я. Аскетизм, самоосуд та хворобливе сприйняття дійсності — усі ці якості яскраво проступають у його знаменитому «Листі до батька». Кафка помер від сухот. Передсмертні його слова такі ж дивні, як і життя: «Лікарю, дайте мені смерть, бо інакше ви вбивця». За життя він опублікував три збірки новел: «Споглядання», «Сільський лікар», «Голодомайстер» та кілька оповідань. Головні твори — романи «Америка», «Процес» та «Замок» — залишилися незавершені і побачили світ уже після смерті автора, всупереч його останній волі. Це перше в Україні ґрунтовне зібрання творів Кафки, здійснене трьома знаними майстрами перекладу.
— Чи буде присутній при виконанні вироку комендант?
— Напевно не відомо, — відповів офіцер, прикро вражений цим несподіваним запитанням, і його досі привітне обличчя скривилося. — Саме через те ми й маємо поквапитись. Я навіть змушений буду, хоч мені й дуже шкода, скоротити свої пояснення. Але завтра, коли апарат очистять — адже він дуже забруднюється, і це єдина його вада, — я зміг би дати докладніші пояснення. А поки що, отже, — найнеобхідніше… Коли чоловік уже лежить на ложі й воно починає вібрувати, на тіло помалу опускається борона. Вона сама спиняється так, що її зубці ледь торкаються тіла; як тільки цей підготовчий процес завершується, сталева линва одразу натягується й стає цупкою, як штанга. Ось тоді все й починається. Людина невтаємничена жодної різниці в тому, як відбуваються виконання вироків, збоку не помічає. Таке враження, начебто борона працює щоразу однаково. Вібруючи, вона проколює зубцями тіло, яке, крім того, вібрує завдяки ложу. У тому, що вирок виконується, може переконатись будь-хто, адже борону зроблено зі скла. Щоб закріпити в ній зубці, довелося подолати певні технічні труднощі, але після численних спроб проблему пощастило вирішити. Бо зусиль ми не шкодували. І тепер крізь скло будь-хто може побачити, як напис наноситься на тіло. Чи не хочете підійти ближче й оглянути зубці?
Мандрівник неквапно підвівся, ступив до пристрою й нахилився над бороною.
— Перед вами, — сказав офіцер, — два види по-різному розташованих зубців. Біля кожного довгого — по одному короткому. Довгий пише, а з короткого бризкає вода, щоб змити кров і можна було коли завгодно прочитати напис. Змішана з кров’ю вода стікає в ринвочки, далі ними — в головну ринву й нарешті зливною трубою — в яму.
Офіцер пальцем ретельно показував шлях, яким має текти змішана з кров’ю вода. Коли він, щоб продемонструвати це якомога наочніше, підставив обидві пригорщі під уявний струмінь зі зливної труби, мандрівник підвів голову й, мацаючи рукою в себе за спиною, поточився назад до крісла. Цієї миті він, на свій жах, завважив, що й засуджений услід за ним пристав на офіцерове запрошення оглянути борону зблизька. Чоловік трохи потяг за ланцюг заспаного солдата й також схилився над склом. Видно було, що й він, засуджений, непевним поглядом шукав те, що саме розглядали офіцер із мандрівником і що без додаткових пояснень знайти не міг. Він нахилявся то в один бік, то в інший, знов і знов обмацував поглядом скло. Мандрівник хотів був прогнати його, адже за те, що чоловік оце робив, його могли, мабуть, покарати. Але офіцер однією рукою притримав мандрівника, а другою взяв із валка грудку землі й пожбурив нею в солдата. Той, стрепенувшись, підвів очі, побачив, що посмів учинити засуджений, кинув гвинтівку й, упершись підборами в землю, так смиконув бідолаху назад, що той відразу впав. Солдат стояв і мовчки дивився згори вниз, як засуджений, брязкаючи ланцюгами, вовтузиться на землі.
— Постав його на ноги! — гримнув офіцер, завваживши, що засуджений надто вже відвертає увагу мандрівника.
Цей, схилившись над бороною, на неї вже навіть не дивився, а лише чекав, що буде з засудженим.
— Ти з ним обережніше! — знов гримнув офіцер. Він оббіг апарат, сам підхопив засудженого під пахви й, хоч у того раз у раз підтиналися ноги, з допомогою солдата поставив його рівно.
— Ну, тепер я знаю вже все, — промовив мандрівник, коли офіцер повернувся до нього.
— Крім найголовнішого, — відказав офіцер і, взявши співрозмовника за лікоть, показав угору. — Там, у креслярі, вмонтовано трибковий механізм, який керує роботою борони, і налаштовують цей механізм відповідно до креслень, визначених судовим вироком. Я користуюся ще кресленнями попереднього коменданта. Ось вони. — Він видобув з гаманця кілька аркушиків. — Але дати їх вам у руки я, на жаль, не можу, це — найдорожче, що я маю. Сідайте, я їх покажу вам звідси, вам буде все добре видно.
Він показав перший аркушик. Мандрівник залюбки сказав би кілька похвальних слів, але бачив перед собою лише численні, схожі на лабіринт лінії, які у багатьох місцях перетиналися так густо, що білі прогалини між ними ледве-ледве проглядали.
— Читайте, — мовив офіцер.
— Не можу, — відповів мандрівник.