Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

— Лікарю, дайте мені померти!

Я озираюся; ніхто цього не чув; батько й мати стоять мовчки, згорбившись, і очікують на мій присуд; сестра принесла стільця для мого саквояжа; я відкриваю його й порпаюся серед своїх інструментів; хлопченя раз у раз тягнеться рукою до мене з ліжка, нагадуючи про своє прохання; я беру пінцета, оглядаю його на світло від свічки й кладу назад. «Авжеж, — по-блюзнірському міркую я, — це якраз у таких випадках у поміч стають боги, вони посилають такого потрібного тобі коня, а заразом, позаяк час квапить, додають іще одного, а тоді без потреби ще й жертвують конюха…» Й аж тепер на думку мені знову спадає Роза; що робити, як її врятувати, як витягти з-під отого конюха, коли я за десять миль від домівки, а бричка запряжена кіньми, з якими сам чорт не звладає? Кіньми, що оце бозна-як послабили посторонки, не знати як повідчиняли знадвору вікна, і тепер обидва постромляли в них голову й, не зважаючи на переполох у кімнаті, незворушно розглядають хворого. «Треба негайно їхати додому», — вирішую я, так мовби до цього мене закликають коні, але не заперечую, щоб сестра недужого, гадаючи, ніби я очманів від духоти, скинула з мене кожушанку. Переді мною ставлять чарку рому, і старий поплескує мене по плечу — на таку фамільярність йому дає право ця велика жертва. Я хитаю головою; мені навіть прикро думати, що старий міркує так обмежено; тільки через це від чарки я відмовляюся. Мати стоїть біля ліжка й жестами підкликає мене; я слухняно підходжу — тим часом один із коней, задерши морду до стелі, на всю кімнату ірже — і прикладаю вухо до грудей хлопченяти, яке від доторку моєї мокрої бороди здригається. Моя підозра підтверджується: хлопченя здорове, хіба що трохи недокрівне, турботлива мати перепоїла його кавою, проте воно здорове, і його слід утришия виганяти з ліжка. Та я — не утопіст і поліпшувати цей світ не маю наміру, тож нехай хлопченя лежить. Мене призначила сюди окружна влада, і я виконую свій обов’язок чесно — так чесно, що далі вже нікуди. Платня сяка-така, але бідним людям я все ж таки ладен допомогти охоче й будь-коли. Та й за Розу слід подбати; тож хлопченя, либонь, має рацію; зрештою, мені й самому хочеться померти. Що мені тут робити цієї зими, якій не видно кінця-краю?! Кінь мій здох, і жодна собака в селі не позичить мені свого. Свій виїзд я маю шукати у хліву; якби не ці випадкові коні, довелося б запрягати свиней. Отакі-то справи. І я киваю всій родині головою. Про мій клопіт ці люди нічого не знають, а якби й почули, то не повірили б. Рецепти виписувати легко, а ось порозумітися з людьми — важко. Що ж, пора цей візит завершувати, мене знов потривожили марно; та я до цього вже звик, за допомогою мого нічного дзвоника мене тероризує ціла округа, але щоб поступатися, як цього разу, ще й Розою, цією вродливою дівчиною, яка вже стільки років живе в моєму домі, хоч я її ледве чи й помічаю, — ні, така жертва аж надто велика, і наразі я хіть-не-хіть вдаюся до найвитонченіших доказів, щоб заспокоїтись і не накинутися на цих людей, бо повернути мені Розу вони, хоч би як того хотіли, не можуть. Та коли я вже закриваю саквояжа й роблю знак, щоб мені подали кожушанку, тоді як родина мовчки стоїть і чекає (батько з чаркою в руці, принюхуючись до рому, мати зі сльозами в очах, покусуючи губи, розчарована, мабуть, мною, — та на що, власне, сподіваються ці люди? — а сестра помахуючи рушником, геть просякнутим кров’ю), я чомусь починаю схилятися до думки, що хлопченя, можливо, все ж таки хворе. Я знову ступаю до нього, воно всміхається мені назустріч, так ніби я несу йому тарілку живодайного супчику, — о, тепер заіржали обоє коней; мабуть, їм згори велено допомогти мені оглянути хворого, — і цієї миті я усвідомлюю: авжеж, хлопченя справді хворе. На правому боці, трохи вище стегна, в нього відкрита рана, завбільшки як долоня. Переливаючись усіма відтінками рожевого й темна у глибині, помалу світліючи до країв ніжними пухирцями, з нерівномірно загуслою кров’ю, вона зяє, наче відкрита копальня. Та це лише здаля. Придивившись ближче, я бачу ще одне ускладнення. Тут діється таке, що лишається тільки присвиснути. У глибині рани звиваються на численних ніжках і тягнуться білими голівками до світла черв’яки — завдовжки й завтовшки, як мій мізинний палець, самі рожеві, ще й вимащені кров’ю. Бідолашне хлопченя, тобі вже ніхто не допоможе! Я таки виявив у тебе велику рану; ця квітка на боці стане твоєю згубою. А родина щаслива, вона бачить, що я щось роблю; сестра каже про це матері, мати — батькові, батько — кільком сусідам, які при місячному сяйві, навпомацки, розпростерши про всяк випадок руки, навшпиньки входять у відчинені двері.