Світ не створений
- Автор: Лаюк Мирослав
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-575-9
- Переводчик: Мирослав Лаюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Світ не створений». Краткое содержание книги:
— А ти давно у Києві живеш, працюєш?
— Одразу після школи перебралася.
— А Артур?
— Що Артур?
— Ну — Артур…
І Олександра пирснула сміхом.
— Та який Артур — ти його бачила?
— Колись він тобі подобався.
— Наскільки пам’ятаю, це ти з ним зустрічалася.
— Але я поїхала, а ти лишилася. Його тоді сильно побили?
— Совість мучить? Ха-ха!
— Мм… Та ні.
— Не побили його, тільки трішки. Амбали відвели Артура до батька, який, до речі, той санаторій потім перекупив.
— А ти з ним потім мутила?
— Він відморозився.
Дівчата зійшли з дороги й подерлися трохи вгору, чіпляючись за гілки й коріння, бадилля висохлих грубих трав, можливо, борщівника.
— Тут у печерах люди живуть.
— Це ти такий образ придумала?
— Це правда. Хочеш — покажу.
Усюди валялося сміття, здебільшого побита сантехніка й підгузки, ціла купа використаних клеїв-олівців… Вийшли на пологе підвищення, потім знову спустилися. Вдалині мовчки нипали люди, куріло багаття. Дівчата підійшли до невеличкого табору, де на рожевих карематах сиділи три мужики.
— Я боюся. Може, не треба до них підходити? Може, втікаймо?
Інна згадала епізод з якоїсь постапокаліптичної стрічки, можливо, з «Дороги» за романом Кормака Маккарті, а може, й ні. У фільмі випав гарний сніжок, вдалині видно людей, які над чимось метушаться. Герої раді, бо нарешті побачи-ли представників свого виду. Однак сніжок біля того місця, де стоять люди, раптом червоніє, адже це — канібали, які щойно зарізали людину…
— Та ну, я вже з ними подружилася. Привіт, хлопці!
— Здоров, дівчата! — відповів дядько.
Відчувалося, що йому років 45, хоча зморшки були глибокі, зашістдесятирічні. На рожевому синтетичному шнурку між деревами сохли сині труси з надписом «Speedo». Мужик смажив на мангалі курячі гомілки, з яких скапувала біла пінка. Оце буде картина: ліс, печера, мужики смажать на вогнищі курятину, вагіни, вагіни, ну і ще раз вагіни, замість однієї з пташиних гомілок…
— Ви тут живете? — питала Інна.
— Ні, лиш на сезон. Ми тут недалеко, за парканом працюємо, — і показав на будівельний майданчик, що ледве проглядався крізь дерева. — Будинок зводимо, а коли доробимо дах, то переберемося туди. Поки ж перебиваємося тут.
— А що там у печері?
— Наш склад: каремати, одяг, консервація…
Дівчата пройшли табір, спустилися у яр.
— А ще тут є психушка. У ній лікувався композитор Артемій Ведель. Так само Врубель, який у сусідній Кирилівській церкві ікони й стіни розмальовував. Я читала старі газети: сюди приходили кияни посміятися з хворих. Вони платили наглядачам, заходили в лікарню і реготали з психів! Хочу всі ці сенси, зрізи поєднати в серії полотен: божевілля, заробітчани, сморід, церква… Ти ж так само любиш робити дослідження для робіт. Класно у тебе виходить поєднувати це буденне й історичне, знаходити дно… тобто не дно, а дно у значенні віднаходження причини. Знаю, що ти знайома з французькими галеристами…
Ну і пішло-поїхало, нарешті Інна чула те, заради чого їй цю екскурсію й проводили.
— Я недавно такий шок мала! — одразу після прохання контактів і рекомендацій казала Олександра так швидко, як могла. — Шукаючи інформацію, прочитала в інтернеті статтю, що один з пацієнтів цієї психушки малює василісків. Розумієш — василісків, тобто Змія Горинича, який тут же в печерах жив! Його ж у казці богатир загнав аж до центру землі й замурував вихід… От звідки це береться? Це архетипи, тупо архетипи! Це щось невидиме, але живе, присутнє! — вона говорила й говорила, а чулося: «Все, все буде у вагінах! У вагінах усе! І не сумнівайтесь!»
[Ці місця переслідували рими й повсюдні повтори — інколи цікаві, інколи красиві, інколи жахливі. Трохи вище — Смородинський узвіз, на честь річки, що текла тут. Назва Смородини походить не від ягоди, а від «смороду» — сильного неприємного запаху. Хоча і назва ягоди теж походить від смороду — запаху листя. На берегах річки, що відділяла світ живих і світ мертвих, як свідчать казки, все було всіяно трупами. Люди наважилися перейти межі — і зустріли жахливу смерть.
Але є рими, що жахають ще більше, бо вони споріднюють казку й живу історію, необов’язковість і неминучість. У деяких версіях казок Змій Горинич і Чудо Юдо — це одне й те ж. Змій Горинич жив біля річки Смородини. Річка Смородина текла неподалік Бабиного Яру. У Бабиному Яру розстріляли тисячі юдеїв… Через тисячу років на берегах Смородини знову вмирали, ріка вимивала кістки. А діти, що гралися в парку, вишукували в намулі потрібні частини, намагаючись скласти кістяк людини. Митці, що копалися в цих історіях, теж складали свою подобу людини — кісточка до кісточки. Примара з прізвищем Історія складається саме в такий спосіб].