Світ не створений
- Автор: Лаюк Мирослав
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-575-9
- Переводчик: Мирослав Лаюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Світ не створений». Краткое содержание книги:
— У нас тут недавно робітники в кущах знайшли справжнє кубло змій! Десятки змій у ямці під шифером, — (дві змії).
— Добре, що тепер знайшли, до відкриття озера, а то вони б покусали твоїх лебедів.
— У мене ж ще два коти живуть — вони такі неповороткі, що, якби тут завелися миші, повиїдали б котам очі. А змії… навіть говорити нема про що.
— І що ви робили?
— Я — хотів їх зловити, узяв лопату, щоб бити потвор. Однак мені сказали, що вже викликали спеціальну службу, — (Давид, почувши слово «змія», закрився в себе у ванні й не виходив, поки йому не повідомили про очищення місцевості від небезпеки). — Робітники страшно злякалися. Дядько Саша Сашович, прекрасний, скажу вам, укладач плитки, справжній Мікеланджело стін і підлог у ванних кімнатах, так розхвилювався, що ми реально йому викликали швидку — ледь не втратили визначного плиточника!
Усе це слухали також рибки, про яких треба неодмінно зазначити, з огляду на їхню вартість. Велетенський акваріум стояв у кутку кімнати. До нього можна було підійти й навіть запхати руку у воду. Рибки там теж були білими, а ще — білий пісок і білі водорості.
— Не боїшся, що не всі гади половлені?
— Боюся, — і зареготав. А потім подивився на телефон. — Ну все. За хвилину буде той, кого ми так чекаємо.
— Ми когось чекали?
— Так, Олександра казала, що з Артуром ви знайомі.
— Невже?
— Інно, та це ж Артур, — обізвалася Олександра, — наш Артур.
— Наш?
— Ну, він же депутат Франківської міської ради. Буде займатися нашим проектом.
У такому складі, але крім Артура, вони вже збиралися щодо виставки, й Інна вже певний час займалася мистецьким проектом, живучи в київській квартирі вітчима. Через рік в Івано-Франківську мав відбуватися фестиваль сучасного мистецтва. Їм давали приміщення і гроші. Тема — сучасність, завдання митцям — робіть що хочете, але зважайте на релігійне й політичне налаштування міської громади.
Коли увійшов Артур, Інна одразу ж кинулася до нього — обійматися. Шах і мат: ніякої вини, ніяких недомовок, стирання всього, що могло стати причиною для опускання очей.
Артур, він виглядав таким великим, коли виливав помідорний розсіл на їжака 14 років тому! Однак тепер — чоловік середнього зросту, хоча й досить кремезний мужик. Сірий смугастий костюм, фіолетова краватка, легка щетина — все, як хотів його батько. Артур пообіцяв сприяння з боку міста. Він був такий чемний, такий однаково улесливий до всіх. Між ним та Інною ніби нічого ніколи й не було.
Один із художників, прилизаний блондин, поспішав озвучити свою ідею. Він саме приїхав з мистецької резиденції у Відні. Перед тим стажувався півроку у Варшаві, а ще в Сеулі й Ріо. Тому, як йому здавалося, він бачив проблему сучасності, всі больові точки, максими нинішньої України, збоку. А отже, міг запропонувати щось «глобальне» й «цікаве світові», щось «не провінційне».
У двох словах: він хотів пофотографувати будівлі колгоспів у всіх українських регіонах, навіть на окупованих територіях, особливо там — там найбільш перспективні колгоспи! Художник був готовий віддати себе на розтерзання долі. Він казав щось таке: це покаже наше трансцендентне через дискурс влади й виявить різні аспекти трансгресії. Гендерний капіталізм через призму дискурсу є імпліцитним. Новий історизм і лінгвістичний поворот не заперечують того, що сказав дідусь Грамші, бабуся Крістева, дядечко Горкгаймер, сестричка Маріароза Делла Коста і мій близький друг Гомі Бгабга, з яким ми познайомилися на конференції у Куала-Лумпурі…Точніше, я стояв з келихом, а він підійшов і каже: я десь бачив тут канапе з горошком, зеленим горошком… Уявляєте — канапе із зеленим горошком! Тіло і його осмислення через самого себе стає соціокультурним феноменом в експліцитній парадигмі перспективи. Локація, простір, колаборація, інтеракція, хаб. Тіло — це тіло-без-органів, без — розумієте — завершував він.
— Та ти новий Демієн Гьорст! — єхидно посміхалася, надувши нижню губу, Олександра.
— До чого тут Гьорст?
— Ну, він теж всяке ліпашить.
— Що ти мелеш?
— Був у кафе «Ярослава» на Ярвалу? Я там учора зі знайомими норвежцями зустрічалася й замовила борщ. Ну, борщ — Україна, Україна — борщ. А також еспресо. То до кави мені принесли цукор у стіках з принтами вишиванок кожного регіону нашої багатостраждальної й багаторегіонної держави.
— І що?
— І нічого. Попросила, щоб мені дали цукри з кожного регіону, 25 штук. А вони сказали, що треба замовити 13 кав, бо вони видають тільки по 2 пакетики до однієї порції.
— І що? І що?!
— Ну, не можу ж я випити 13 кав, ти розумієш?