Світ не створений
- Автор: Лаюк Мирослав
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-575-9
- Переводчик: Мирослав Лаюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Світ не створений». Краткое содержание книги:
— Я вам сраки повідрубую, чуєте! Сраки повідрубую, — горланив Артем.
Через півгодини мертві — лежали, полонені — сиділи, а переможці — робили що хотіли.
— Скорський, там багато поранених? — питав доктора, час якого наступав саме тепер. Я надіявся, що ні, бо надто втомився, аби ще і йому допомагати.
— Зовсім трохи. Мертві — вже мертві. Поранені — не наші поранені.
Попри те, що Скорський майже не звертався до моєї допомоги, попри те, що я став рядовим воїном, лікар у мені все одно жив. Він розгортався у найнеприємнішій іпостасі — знанні. Це інші бачили просто розпатрану людину, просто шматки запорошеної плоті, виваляної в глині, поросі, піску й соломі. Я ж вичленовував, наприклад, цілу вирізану нирку — вона була прив’язана до решти тіла, як рукавичка до рукава дитячої куртки. І від того ставало мерзенно — ти приміряв і цю смерть на себе. Це вбивство припасовував, як гріх, що хоч-не-хоч, а доведеться на душу одягнути, ніби жовту накидку, видану інквізицією.
Артем, перерахувавши гроші, приліг на підлогу, просто біля велетенської цукрової гори посеред зали. Час від часу кристалики легко шуміли, осипаючись.
— Не чекав, що ти такий воїн! — говорив отаман, не розвертаючи до мене голови. — Думав, тут лікувати нас будеш, в тилу ходитимеш, ховатимемо тебе, як дівку. А ти ж на передовій — як лев!
— У мене з’явився азарт, — відповів йому, поки не реагуючи на «дівку».
— Бо Аліна говорила, що на тебе не варто розраховувати як на бійця.
— Справді?
— Зачіпає?
— Чого б то? Я — лікар, це не кожен подужає, тут потрібен винятковий розум, на відміну від махання шаблею.
— …Так, так, я подарував їй гладіолуси. Ми лежали в човні біля того замку, робили там усяке, а потім вона мені всяке розказувала — як ви познайомилися, розповіла.
— Ви лежали в човні й говорили про мене?
— Це ж за день до вашого від’їзду з Києва? І ти так швидко згодився їхати з анархістами?
— А що тебе дивує? Я швидко ухвалюю рішення.
— Ну, в тебе були великі перспективи, певне, батьків мав багатих, так?
— А твої батьки хто?
— Мабуть, всі твої за кордон втекли — буржуї. А от чого ти лишився?
— Якого ти чорта лізеш?
— Аліна, до речі, давно, може, мертва.
— Не каркай!
— Слухай, скажу прямо: якщо маєш плани на мою бабу — мертву чи живу — то краще зразу себе каструй, — говорив він, дивлячись у стелю.
— Після тебе.
— Як ти сказав? Якщо хочу когось убити — то просто роблю це.
І він нарешті зиркнув на мене. Я ж лежав неподалік на підлозі й дивився в його бік — спітнілий і розслаблений. Мій вигляд повнився зневагою до його думки, його авторитету, його дебільної шапки, його всього.
Артем витягнув руку над головою, вмокнув палець у гору цукру й облизав його, ми обоє підвелися. Я трохи не передбачив розвитку подій — варто було приготувати йому подаруночок заздалегідь. Артем тримав наган. Мені ж під руку попався гак, яким робітники збирали буряки: така навмисне загострена дуга, яку забивають у достиглий плід. І я миттю схопився, чкурнув убік, щоб оббігти цукрову гору.
Артемова куля цокнула в шибку й розбила скло.
— А що, врукопашну слабо?
Отаман ще раз стрелив.
— Ти б ще на дуель викликав, романтик!
Обмащений білими кристалами, я з’їхав на Артема просто з цукрової гірки. Ми впали в цукор, що забився у волосся, вуха, ніздрі, під пахви.
Забігли хлопці й спробували нас розчепити, але відступили, бо це зовсім їх не стосувалося. За цей час цукрова гора геть розлізлася в боки. Від піраміди лишився потворний горбик.
І поранений нарешті впав на цукор. І біле стало червоним.
Я стояв перед ватагою, весь у цукрі, із закривавленим гаком. Старий отаман робив останній видих. Кров цівочкою текла з кутика Артемового рота й струменіла з лівого боку грудей.
— Що тут за шум? — цявкнув дядько Роман, який щойно зайшов. — Що за гам?
— Замовкни, — казали йому хлопці. І добре робили.
— Ти його вбив? Ти вбив отамана!
— Закрий рот, — казали йому хлопці.
— Ти…
І я завалив у смердючий від оселедця Романів рот — де ж він, сучий син, тут, на цукровому заводі, оселедця знайшов? Мій кулак здавався тепер більшим і міцнішим, ніж будь-коли, справжньою сталевою кувалдою, якою розклепують цвяхи й розтрощують пам’ятні плити. У нещасного скривило щелепу, ніби верхнє колесо жорен з’їхало з нижнього.