Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні
- Автор: Денисенко Олександр
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-288-6
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні». Краткое содержание книги:
Найперше вони прийшли до валів замку Любарта. Був холодний ранок. Озлілі від важких снів і марнотних справ люди метушилися довкола своїх яток, лотків і торгових наметів. Ринок підступив вже зовсім близько до стін замку. У деяких місцях схили були захаращені купами викинутих гнилих помідорів, динь, кавунів, баклажанів, різного мотлоху, коробок і поламаних ящиків. Оси сичали вже від рання, хмарами пронизуючи холодне, сповнене світла та мокроти повітря. На сході бовваніло сліпе мерзле сонце. А промені облизували мокрими мацаками спітнілі лиця торгівців.
— От-хкх! — прокричав крук, звертаючись до пристаркуватого равлика у строкатій халабудці.
— Мені не велено заговорювати до людей, — відказав Дзюбі слимак і вже думав сховатися до своєї будки, як Дзюба тюкнув його. Легенько, по-дружньому, немов поплескав по плечу.
— Ду-же трхе-ба! — на додачу сказав крук. І Люція, котра з подивом дослухалася до крякання крука і белькотіння равлика, могла заприсягтися, що вони між собою розмовляють. Хоча про що, вона так і не розуміла.
— Це ти сказав? — спитала вона крука. Той настовбурчив пір'я круг шиї і більш нічого. Тільки лукаве око хитро мружилося з-під брови, закриваючись третім сірим повіком.
— Ну, якщо дуже треба, — промимрив крукові равлик і знехотя заговорив людською гутіркою до Люції, киваючи ріжками і поволі видираючись на вершечок куща дерези:
— Люди забули свою пам'ять, — проказав він до отетерілої жінки, котрій його слова причувалися так, ніби невідомо звідки і ким були промовлені. Їй здавалося, що вона їх чує разом із запахами простиглої осені.
А равлик вів далі:
— Вони мучаться забутими ділами та невдачами. А ти, люба моя, при пам'яті. Ти не проміняла ще себе на торговиці. Тобі треба знову навчитися любити, щоб нагадати собі найважливіше!
Слимак витягнув ріжки і позіхнув. Для нього ці слова були утертими й звичними, хоч і вічними.
— О-тсе всхе? — обурився крук.
— Почекай, замазуро, я вже сьомий раз за своє життя обповзаю замок, а таких скорих, як ти, ще не видів. Хай вона второпає спочатку те, що я їй сказав.
— По-кха-жи їй! — проварнякав крук і загрозливо наставив на слимака та його строкату будку свого здорового горбатого дзьоба.
— Уф! Ну, добре! Тільки з поваги до Семирія Риза, ну і, звісно, до тебе, як його іпо…сь… сі… — і тут равлик забелькотів якусь абракадабру і хоч-не-хоч, випустив цівку слизу, що швидко роздулася в чималий пухир. На його блискучій поверхні Люція побачила свого Марка і згадала. Згадала майже все і навіть те, що продала його панству Пущинських. А ще вона розгледіла, як її третій синочок рученятами віддер пасмо світла від смуги тіні й поліз у тоненьку щілинку, що утворилася поміж ними.
— Я згадала! — скрикнула від невимовного щастя Люція й несподівано для себе самої мовчки заридала. Її язик у млу ока став колом і обріс рудою шерстю. А саму бідну жінку заціпило і скрутило.
— Тькху! Тькху! Тькху! — тричі плюнув у її перекошене обличчя крук, і шерсть розлетілася рудими пушинками, язик пом'якшав і вповз назад до рота, а Люція з полегкістю вдихнула повітря.
— Я знаю, знаю, де його шукати! — захвилювалася Люція і побігла в сіру вуличку з хатинками, розштовхуючи крамарів і покупців, розганяючи напівсонних мух і злих ос. Вона згадала стареньку з візком і волошковими очима і точно знала, що саме вона допоможе їй шукати її Марка.
Глава 12,
Найгірше, що було в його чи її становищі, це те, що екзекутори так само, як і Великий Смерк, зовсім забули попіклуватися про гроші для воскреслої мами та її знайденої дитини. Тому професор Тронь, якому було заборонено прибирати своєї професорської подоби, змушений був дочекатися ночі, щоб потайки в образі злодюжки Манюри проникати в свою ж квартиру і цупити в самого себе всю готівку та дві банківські картки зі своєю ж таки професорською платнею.
Коли ж Манюра-Острихій поверталася додому, до хати Віногрони, то робила це так само потай. Бо боялася побачити у вікні іншої половини будинку свого колишнього чоловіка — самоуку-археолога, музику-любителя і викладача профтехучилища Стася Антонійовича. Але ховалася вона від нього даремно, бо жодного разу він їй так і не трапився.
Переступаючи поріг, Манюра, від страху перед чужим і колишнім чоловіком, зачинялася на всі замки, засуви і клямки. І коли Марко рюмсав, вона, щоб заглушити його плач, який, цілком імовірно, міг бути почутим за стіною, починала горлопанити якусь голосисту пісню з репертуару гурту «АББА». Своєю чергою це призводило до того, що з боку стіни, за якою мешкав її колишній чоловік, лунали глухі гупання й чулися несамовито різкі згуки, ніби хтось методично довбав кайлом стіну чи долівку.