Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні
- Автор: Денисенко Олександр
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-288-6
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні». Краткое содержание книги:
— Ви не хочете мені нічого сказати? — питала вона в деяких.
— Що? — перепитували її.
— Я ж так не скажу сама собі, як ви скажете мені? — питалася ніяково Люція. На неї дивились, як на божевільну, і бігли собі далі.
— Дарма, що змовчали, — казала їм услід і додавала: — Чесним самим з собою може бути тільки божевільний.
Тому, коли Люція відчиняла двері на стук, то думала, що то до неї прийшли сказати щось хороше. Може, то був її дядько з села Нобель Зарічнянського району? Вона колись гостювала в нього, років у п'ять, коли мама ще була жива. Люція його ще відтоді пам'ятала як дуже старого і немічного. Сусіди, тримаючи під руки, водили дядька двором поміж незліченної кількості птаства, різного — від карликових півнів і синичок з козодоями до яструбів, чапель і кречетів. Дядько глядів на маленьку Люцію і всміхався. І на виду був якийсь темний, такий старий, що крізь сітку зморшок не видно було його виразу. І все хотів нагодувати її якоюсь кашею із золотистої пшениці. Пальцем своїм покрученим у неї тицяв. На пальця зварені зернини накладав і їй малій простягав, щоб куштувала. Неначе кутею годував. А була ж тоді весна. Яка кутя весною? І мама їй заборонила їсти. Сказала, що від тієї каші тільки горе саме. Чому горе?..
Люція думала і думала. І весь час із болем нагадувала собі, що в неї нікого немає. Тільки дядько отой Семирій Риз, що в Нобелі. І чи живий він ще? Вона послала йому була гроші, які невідомо звідки в неї взялися, а від нього відповіді досі немає.
Війнув осінній вітер, розметав мертвотно-бліде листя на ґанку, і Матінка Люція побачила якесь путо чи сильце. Воно було сплетене з великої кількості сірих грубих мотузок і хаотично зв'язане, як сітка, великими вузлами. Люція спробувала відкинути його ногою, але сітка зненацька немов сама прив'язалася до носака її капця. «Що за дивина?» — подумала стомлена жінка. І, не маючи сили зняти мотузяні узи, повернулася до кухні та недопитого чаю. Хоча допити їй свій уже застиглий чай того ранку так і не вдалося. Юрмисько котів і трійко псів, яких нещасна Матінка купила у випадкових перехожих, забачивши сітку з мотузки, з гавкотом і виском кинулися з кухні навтьоки.
Люція, якою виснаженою не була, а все ж здивувалася і собі глянула униз на свою ногу. На носаку капця, там де допіру була плетена сітка, у неї сидів крук, чорний, як ніч, з лискучим, неначе намащеним ваксою, дзьобом і такими ж смоляними зіньками.
Він чіпко вхопився пазурями в ногу Люції і сичав, як змія. Хоча при цьому вираз його пички із дзьобастим закрутом і невеличким чубчиком на голові був доволі допитливим.
— Дзюба! — сама не знаючи, чому, озвалася до нього жінка, називаючи по імені, і враз пригадала собі, що такого ж крука вона бачила в дядька колись у своєму дитинстві.
Крук смішно настовбурчив на шиї пір'я, покрутив головою, ніби від задоволення, розкрив дзьоба і гавкнув.
За усі ці сім діб Люція вперше усміхнулася. Крук гавкнув іще раз. Потім іще і заплигав по дерев'яній підлозі, високо підгинаючи лапи і шкрябаючи по дошках пазурями.
— Гав! — гавкнула, граючись, і Матінка Люція.
— Гав-гав-гав! — позбігалися до кімнати три різномастих дворових пси, яких вона купила у випадкових перехожих. Вони враз стали забіякуватими, бо відчули прихисток у нової господині й тепер ладні були відслужити їй за це своїм життям.
— Перестаньте! Це свої! — прикрикнула на псів Люція, розсміялася і дала пальцем щиглика по закрученому дзьобу крука.
— Ух-кху-кху! — зарепетував Дзюба, наче розреготався на все горло, замахав крилами, схопив Люцію за поділ сірої спідниці й потягнув до дверей на вулицю геть із хати.
— Дзюбо! Відпусти мене! Я ж іще й чаю не пила! — загукала на нього жінка, та все ж піддалася й пішла за ним. Верескливе і розгавкане юрмисько псів із котами посунуло за своєю господинею і дивакуватим птахом.