Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні
- Автор: Денисенко Олександр
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-288-6
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні». Краткое содержание книги:
«Ох, як шкода», — зажурився в думоньках Марко. Він саме хотів сказати, що вірить равликові у строкатій халабудці. Що дива траплялися і з ним. І що він так само бачить те, що є між світлом і тінню. А то як би ж він побачив самого равлика, що приповз до нього сплетеною з сяйва і мороку ниточкою.
Цю переконаність Рисочки в тому, що між світлом і тінню існує «щось», підсилило ще й те, що і пізніше він не раз і не два утрапляв до різних дорослих рук. І частенько ці руки були нелюдськими. Хоч у чиїх чи в яких би руках він не перебував, йому завжди замість іграшок підсовували якісь чудернацькі предмети. Зазвичай, це було щось дуже барвисте, розцвічене і таке, що випадково траплялося завжди затурканим дорослим. Приміром, досить довго Марко грався двома флаконами гелю для гоління, які йому підсунули зелені плями з ліхтарем у лобі. Він їх пробував вкусити, а вони пирскали йому у відповідь піною на язика. Потім ті ж плями підсунули Рисочці скляну вазу для утоплення мух. Вона була зроблена, як чорнильниця-невиливайка. Та це не завадило Маркові після тривалого дослідження вилити її разом з мухами собі на голову.
Ну, а якщо вже згадувати про Матінку Люцію, то вона, перш ніж купити Маркові іграшки, кинула йому в ліжко пару великих, з гострими закрученими носаками турецьких капців. І оскільки ці виступці зі штучного червоного атласу мали дуже екзотичний вигляд, а чимала довжина їхніх носаків приворожувала неабияк, то Маркові закортіло зіставити себе з ними. А може, навіть їх приміряти. Тому він, не довго думаючи, підповз навкарачки до двох порфірових див, мережаних золото-срібною ниткою, і зазирнув у вузенькі закрути носаків. Щойно він утупив у них свій мудрагельський позір, щойно роздув свого слинявого пухиря, як щось блимнуло. Якась блискітка сяйнула в закрутові й порснула малому в очі. І направду, Марко відчув її колючість і сердитість. Це було хоч і неприємне відчуття, але зрозуміле йому. У блискотінні срібно-золотого гарусу, в лискові пурпурової матерії вчувалася потойбічна сила. Маркові навіть здалося, що він побачив у хитромудрому мережанні чиєсь лице, дуже схоже на фізіономію перестаркуватої дівчини з червоним волоссям і блискучим пірсинґом між довгих рудих дугуватих брів. Ця дівчина сердилась. І сердилася саме тому, що Марко зумів її розгледіти. Ще б трохи — і вона його ляснула по щоці. Тому хлопчик одразу ж відсахнувся. Діваха ж спершу хотіла потягтися до нього (так йому здалося) і схопити його (що взагалі було неймовірним). Та потім подумала, морщачи лоба й оглядаючи хлопчика, розтисла губки і сказала… Так-так, саме сказала. І слова ті закрутисто й хитросплетено полилися у вуха Маркові, як мережані візерунки з турецької пантофлі:
«Не підглядай, нерозумний Марку! Не зазирай у світ нелюді! Нелюдь тебе знищить, якщо дізнається, хто ти!.. А ти божб, по-нашому — клятий і призначений для великого чину!»
«Ягого?» — загорнув малий слово, що мусіло означати «Якого?»
«Сам побачиш. Ще не час. Треба тільки навчитися чекати!» — сказала і зникла. Розчинилася дзигою в закруті носака і вилетіла червоним спалахом крізь нього, немов у дірку.
Глава 11,
У двері постукали, і Матінка Люція тяжко підвелася. Вона вже кілька днів поспіль не могла заснути. Їй умакітрилося, що вона когось згубила, чи, можливо, щось. Тому після роботи щовечора бродила містом у пошуках і, угледівши якогось бідолашного дворового пса, купувала його у випадкового перехожого. При цьому казала: — Я купую у тебе його життя!
Перехожий гроші брав і швидко накивував п'ятами, бо ж знав, що собака, якого в нього купують, був нічий.
І так сновигала вона до ранку, і щоразу марно. А коли приходила додому, милася, автоматично сьорбала чай чи каву і чимчикувала на своє торговище. Надходив вечір наступного дня. Вантажник Ігор, студент-вечірник в окулярах-«шнобиках» з великими діоптріями, відвозив частину її неспроданого товару до винайнятого під склад гаража. А вона, нехтуючи запрошенням колежанок-торгівок почастуватися міцним напоєм, знову простувала бродити містом.
І того ранку, коли постукали у двері її хати, Люція вже тинялася містом сьому ніч, тому ледве трималася на ногах. Продавчиня дуже змарніла, бо щоночі стояла годинами біля кущів дерези, що росли на валах замку Любарта, і марно намагалася щось пригадати.
Матінка підійшла до дверей і ледве їх прочинила, відтягуючи з неприємним скреготом собачку старого заіржавілого замка. За дверима нікого не було. Тільки осінь шаруділа мертвотно блідим листям, яке вихорцем крутилося на ґанку. Бідна Люція була так сконцентрована на своєму горі, що не завважувала того чудного, що діялося довкола з природою, світом і людьми. А діялося таке: майже щоночі, о другій годині, край неба спалахував сонячним промінням. І то де — у Луцьку, в місті, від якого до полярного кола більше чотирьох тисяч кілометрів. І ясна річ, про білі ночі в цьому місті ніхто і ніколи й подумати серйозно не міг. А ще листя на деревах не жовтіло, а просто облітало, і на землі з зеленого ставало брудно-блідим, уночі спалахуючи тьмяними полисками фосфору. Втім Матінка Люція усього цього не бачила. А переляканих і ошелешених людей, котрі стрічалися їй у нічному Луцьку, бо бігли на вали замку дивитися в нічному небі на ядучі снопи променів десь далеко за горизонтом схованого сонця, вона сприймала як таких, котрі так само щось загубили і драпцювали собі те «щось» шукати.