Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні
- Автор: Денисенко Олександр
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-288-6
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні». Краткое содержание книги:
А коли його вкрали вдруге і чотиримісячного віднесли у кошику в кущі дерези, що розквітла ліловими квіточками, то він і не здивувався, коли до нього все прибиватися ізбоку, як і його коротуха-мама. Спершу малого обнюхало миршаве руде кошеня з баньками, як два перламутрових ґудзики, і з запахом десь поцупленого вареника з м'ясом, що стікав у нього з вусів. Де він ним поласував, Марко не встиг поспитатися, бо той кошак нявкнув істерично і, чимось переполоханий, утік. Згодом до Рисочки притаскався захеканий малесенький равлик зі своєю строкатою біло-чорною хатинкою-спіраллю на спині. Він приліз до нього по якійсь ниточці, сплетеній як косичка, зі світла й тіні.
Куди вела та ниточка, Марко не знав. Але він виразно розумів, що то була саме доріжка. Вона кликала його, вистеляючись перед ним мерехтливою кривулястою лінією поміж чіпких дерезюків і колючих кігтиків шалини. І та безліч поворотів і завитків, у яких народжувалася і вмирала, тремтіла і пересипалася контрастами і півтонами, відтінню і полиском межа між ясним і темним дражнила його, малого. А ще Рисочку брали завидки, що равлик по ній повзає, а він лежить скручений, сповитий по руках і ногах тугою зеленою вовняною хусткою у якійсь базарній кошелі. Коли б він знав говорити, то висловився загальноприйнятими для людей образами і поняттями. А так він знову закопилив губу і спитав у равлика, по-своєму, по-немовлячому:
— О-тьо?
Равлик був хоч і мацюпусінький, але вже пристаркуватий. Тому й зрозумів Рисочку. Він уторопав, що вигук хлопчика мав означати тільки одне — а саме: «Скажи мені, строкатий равлику, а що то?»
«А й справді — що?» — замислився і собі равлик. Він довго повзав звивистими нетриськами лілово-ясної дерези, перелазив з гілочок на сплетені зі світла й тіні ниточки і ніколи не здавав собі справи, а куди ж те ниття, сукане з сяйва і мороку, може його привести. Але равлик пам'ятав казочку, яку йому колись дуже довго, у першій кількамісячній мандрівці довкола мурів усього Любартівського замку, переповідала його бабуся. А бабуся була в равлика неабияка. Вона могла залізти на найвищу гілочку чи вершечок будь-якого куща чи навіть дерева. І була такою сміливою та рішучою, що ніколи не боялася ані ластівок, ані горобців, ані богомерзьких жаб. І навіть примудрювалася на самому вершечку дерева, під вертким листочком, причаїтися у своїй хатинці від птахів і кажанів і помріяти годинку-другу. І от саме, повзаючи мурами, вона розповідала йому казку про ще одного равлика, якого звали Звагою. Він першим проліз по смужці світла й тіні в напрямку вершечка квітучої дерези. І зробив це швидко, так швидко, як лише це буває в равликів, ховаючись від ненажерливої сірої землистої ропухи. Вона тоді від безсилля тільки лапами розвела. Тільки пащу від голоду і здивування відкрила.
— Я… тє… апами? — промурмотів Рисочка, що мало означати: «Як це — лапами?»
— А так! — белькотнув равлик і, показуючи як, розвів якомога ширше свої ріжки в різні боки. А потім раптом до нього дійшло, що казочки своєї він хлопчикові ж не розповідав. Що тільки згадував її собі подумки. А те маленя якимсь чином та й дослухалося її.
— A-а! Хе-хе! — пискнув кпинливо й дзвінко Марко, читаючи равликові думки та здивування.
Несподівано десь зовсім поряд у дерезяній гущавині захекало два чорних бридких собаки. Один мав червоно-багряні очиська, а другий — блакитно-білі. І Рисочка, піддаючись якомусь інстинктові, принишк і завмер. Став схожим і справді на рисочку, на смужечку зі світла й тіні. Чи на гілочку. Чи на паличку, що губилася в обширах великої зеленої хустки. От собаки його й не побачили. Вони, либонь, були не дуже розумні, чи, навіть, дурні. Та й чи собаками вони насправді були? Бо хіба може правдивий пес не нанюшити в повітрі покинутого й загубленого хлопчика?
А між іншим, Марко вже був добряче мокрий знизу. І дуже часто сварив свою нижню дірку, що все робила невчасно і ніколи не дослухалася до його прохань і порад.
І коли собаки прогребли стороною, залишаючи на гострих колючках своє густе чорне хутро, Рисочка кліпнув очицями і знову став хлопчиком. Він зиркнув, чи немає десь поблизу равлика з хаткою на спині й недоказаною казочкою. Та того і сліду не зосталося.