Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна
- Автор: Честертон Гилберт Кийт
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Свічадо
- ISBN: 978-966-395-336-6
- Переводчик: Ольга Мандрика
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна». Краткое содержание книги:
Пропонуємо другу книгу детективних історій про отця Бравна.
Крісло було пусте, брата у кімнаті не було. Зате чоловік з викривленим носом нахабно сидів біля лампи і читав одну з книг Артура, навіть не знявши капелюха. Було очевидно, що він чекає на Артура. Його обличчя було спокійне і зосереджене, але кінчик носа залишався найрухливішою частиною, і тепер, як мені видалося, перехилився вправо. Це було огидно, коли він переслідував мене і спостерігав за мною, та його байдужість щодо моєї присутности була просто жахливою.
Здається, я закричала голосно і протяжно, та це несуттєво. Важливо инше: я віддала йому всі гроші, які у мене були, а також велику суму в цінних паперах, які, до речі, я не мала права чіпати, хоча вони й належать мені. Врешті він пішов, тактовно і багатослівно вибачаючись, це було так неприємно. А я сіла, відчуваючи, що все зруйноване. Однак, цієї ж ночі цілком випадково прийшло спасіння. Артур, який виїхав до Лондона (він часто так робив), несподівано, посеред ночі, повернувся. Він просто сяяв від щастя, виявляється, йому вдалося знайти ще одну дорогоцінну монету, котра могла стати окрасою навіть для його колекції. Він був такий щасливий, що я ледь не зізналася у крадіжці монети. Та мені це не вдалося. Його настільки переповнювали власні плани, що все инше його просто не цікавило. Оскільки братова угода могла не вдатися, він наполіг на тому, щоб я негайно зібрала всі речі і поїхала разом з ним на квартиру, яку він винайняв у Фуллемі, бо хотів бути якомога ближче до антикварного магазину. Ось так, несподівано для себе, посеред ночі я втекла від свого ворога… і від Филипа. Брат багато часу проводив у Кенсінгтонському музеї, а я, щоб бодай створити ілюзію самостійного життя, заплатила за кілька уроків у мистецькій школі. Сьогодні увечері я саме поверталася з занять, коли раптом помітила, що назустріч мені суне ця кривоноса потвора. І я зайшла сюди, щоб сховатися і відпочити.
Я повинна сказати ще дещо. Я не заслуговую на допомогу і не скаржуся на покарання, саме так і мало все трапитися. Але я ніяк не можу збагнути: як це сталося? Мене карає якийсь фатум? Або хто, окрім Филипа і мене, може знати про те, що я дала йому маленьку монетку посеред моря, коли поруч не було ані душі?
— Екстраординарна проблема, — погодився Фламбо.
— І її вирішення таке ж, — доволі похмуро завважив отець Бравн. — Міс Корстерс, чи ви будете вдома, якщо ми відвідаємо вас у Фуллемі приблизно через півтори години?
Дівчина мовчки поглянула на священика, потім підвелася, одягаючи пальчатки.
— Так, — відповіла вона, — я буду вдома. — І відразу ж вийшла з пивної.
Цього вечора детектив і священик продовжували обговорювати цей дивний випадок і врешті підійшли до буднику в Фуллемі. Варто додати, що цей будинок не надто пасував до родини Корстерсів, навіть у якості тимчасового житла.
— Звичайно, якщо мислити поверхово, — сказав Фламбо, — то насамперед хочеться згадати про загадкового австралійського брата, який колись ледь не попався. Тепер він міг несподівано повернутися на батьківщину, й у нього можуть бути такі жалюгідні співучасники. Але я не можу збагнути, як він може бути замішаний у цій справі, хіба що…
— Що «хіба що»? — терпляче перепитав його співрозмовник.
Фламбо відповів уже тихіше:
— Хіба що залицяльник також якимсь чином замішаний у цій справі, і він якраз може бути найбільшим негідником. Австралієць знав, що Ховкеру хотілося мати монетку. Але ніяк не можу допетрати, як брат міг дізнатися, що Ховкер отримав її. Хіба що Филип подав йому якийсь сигнал на берег, йому або його помічникові.
— Ви маєте рацію, — з повагою відповів священик.
— А ви помітили ще одну деталь? — нетерпляче продовжував Фламбо. — Цей Ховкер чув, як ображають його кохану, але навіть не намагався її захистити. Він вдарив нападника лише тоді, коли вони були на м’якому піску, де йому було легко вдати переможця у несправжній бійці. Якби він ударив суперника на скелі, він міг би добряче його скалічити.
— Ви знову маєте рацію, — отець Бравн схвально кивнув.
— А тепер знову почнімо все спочатку. Тут потрібно кілька учасників, не надто багато, але й не менше трьох. Для самовбивства потрібен один учасник, для вбивства — двоє, а для шантажу — щонайменше троє.
— Чому? — м’яко запитав отець Бравн.
— Як це «чому»? Це ж очевидно! — вигукнув Фламбо. — Один, щоб було кого викрити, один, щоб погрожувати викриттям, і ще один, для якого викриття буде шоком.
Після задумливої павзи отець Бравн врешті відізвався:
— Фламбо, ви робите логічну помилку. Три особи потрібні як носії ідеї. Та у якості виконавців достатньо й двох.