Першому гравцеві приготуватися

— Вибачення прийнято. Не хвилюйся.

— Круто, — вона глянула з полегшенням. Міміка її аватара була напрочуд реалістичною, зазвичай це означало, що вона синхронізується з користувачем, а не контролюється програмою. Вона, напевно, користується дорогим обладнанням. — Я просто була трохи шокована побачивши тебе тут, — сказала вона. — Тобто, я знала, що зрештою хтось ще знайде це місце. Просто не так швидко. Гробниця була в моєму особистому розпорядженні тривалий час.

— Як довго? — запитав я, не очікуючи, що вона відповість.

Вона завагалась, а тоді почала тараторити.

— Три тижні! — сказала вона роздратовано. — Я приходжу сюди вже три чортові тижні, намагаючись перемогти цього дурного ліча у цій божевільній грі! А його штучний інтелект просто обурливий. Тобто, ти розумієш. Я ніколи до цього не грала у «Joust», і тепер вона зводить мене з глузду! Присягаюсь, я була ось так близько до перемоги кілька днів тому, але тоді… — Вона з відчаєм запустила пальці у волосся. — Арр! Я не можу спати. Не можу їсти. Оцінки гірше нікуди, бо я прогулюю, щоб попрактикуватися в «Joust»…

Я хотів запитати, чи вона ходить до школи на Людусі, але вона продовжувала говорити, все швидше й швидше, ніби в її мозку відкрився шлюз. Слова просто виливались з неї. Вона майже не зупинялась, щоб перевести подих.

— …і я прийшла сьогодні сюди з надією, що саме цієї ночі я нарешті переможу негідника і отримаю Мідний ключ, аж тут бачу, що хтось вже відкрив вхід. Я зрозуміла — здійснився мій найбільший страх. Хтось ще знайшов гробницю. Тож я бігла увесь шлях сюди, повністю неконтрольована. Тобто, я не була аж надто схвильована, бо не думала, що хтось може перемогти Асерерака з першої спроби, але все одно… — вона зробила глибокий вдих і раптово зупинилась.

— Вибач, — сказала вона секундою пізніше. — Я багато балакаю, коли нервуюсь. Чи коли схвильована. А зараз я ніби і те, і інше, бо помирала від бажання з кимось про це поговорити, але, зрозуміло, не могла сказати ні душі, чи не так? Не можна ж у звичайній розмові почати говорити про… — Вона знову зупинилась. — Яке я базікало! Пустомеля. Патякало. — Вона жестом застібнула рот на блискавку, закрила уявним ключем і викинула його. Не роздумуючи, я жестом впіймав ключ в повітрі та відімкнув їй рота. Це змусило її розсміятись — справжній, щирий сміх з доброю часткою хрюкання, що змусило розсміятись і мене.

Вона була чарівною. Її зухвала поведінка та швидка манера говорити нагадували мені Джордан, мого улюбленого героя зі «Справжнього генія». Я ще ніколи не відчував такого миттєвого зв’язку з іншою людиною, чи то в реальному житті, чи в ОАЗі. Навіть з Ейчем. В голові злегка паморочилося.

Коли вона перестала сміятись, то сказала: